Розвиток музичної культури української діаспори країн Північної Америки другої половини ХХ – початку ХХІ століть

Abstract

Чайка В.В. Розвиток музичної культури української діаспори країн Північної Америки другої половини ХХ ‒ початку ХХІ століть. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 – Історія та археологія. – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Міністерство культури та інформаційної політики України, Київ, 2021. Дисертація присвячена дослідженню музичної культури одного з найбільших ареалів української діаспори у країнах Північної Америки – США та Канаді, на теренах яких було сформовано не лише соціокультурні структури та інституції для соціалізації й адаптації українців в іноетнічному середовищі, але й відтворено автентичні культурні форми, на ґрунті яких у другій половині ХХ ст. постали високопрофесійні культурно-мистецькі твори. Територіальний конгломерат української діаспори Північної Америки має чи не вийняткове значення у всебічному вивченні становлення цього феномену в суспільно-історичному та культурному розвиткові України. Аргументовано актуальність осмислення музичної культури української діаспори як окремого мистецтвознавчо-культурологічного вектора досліджень в його історичній діахронії. У роботі доведено, що музична культура стала важливим консолідуючим чинником у збереженні української етнічної ідентичності та поширенні української культури за кордоном. Дослідження культурно-музичного простору північноамериканської української діаспори в єдності динаміки розвитку її складових, жанрового різноманіття, освітньо-мистецьких процесів дає можливість осмислення еволюції розвитку української культури поза материковою її частиною як цілісного феномену. Саме на другу половину ХХ ст. припадають третя та четверта еміграційні хвилі, що спричинилися до більшої професіоналізації культурно-мистецьких надбань української діаспори, а сучасні мистецькі вияви її початку ХХІ ст. вже репрезентують творчі пошуки на межі постмодерної міжкультурної взаємодії. Обґрунтовано, що на території Північної Америки, у США та Канаді, починаючи з кінця ХІХ і особливо на початку ХХ ст. формуються найбільші угруповання української діаспори, що являють собою окремішнє явище з точки зору його ґенези та різних аспектів розвитку, у тому числі культурно-мистецьких, які визначалися об’єктивними чинниками суспільного, політичного, економічного життя етнічної української спільноти у країнах переселення. Наукові дослідження діаспори на територіях США та Канади започаткувалися з розвитком освітніх та наукових інституцій, активна діяльність яких припадає на другу половину ХХ ст., це, зокрема, центри українознавства при Іллінойському, Пенсільванському, Колумбійському університетах; Український Музичний інститут Америки, Український Конгресовий Комітет Америки, Наукове товариство ім. Шевченка, Українське історичне товариство та ін. У роботі відтворено цілісну картину еволюції музичної культури другої половини ХХ – початку ХХІ ст. в українській діаспорі Північної Америки та її взаємообумовленість культурно-історичними процесами з материковою українською культурою. Визначено, що культура української діаспори ХХ ст., у тому числі музична, засвідчила великі можливості свого існування, оскільки зберігалась тенденція гармонії між консервуванням культури та її розвитком. Важливу роль у збереженні та розвитку музичної культури в діаспорі відігравало культурно-мистецьке середовище. Акцентовано увагу на тому, що теоретичне окреслення рефлексій стосовно музичної складової культури української діаспори найтіснішим чином переплітається із наявною багатовекторністю культурного життя, що відповідає як духовно-культурним, освітнім потребам українських емігрантів, так і обумовлюється конкретним соціальним середовищем та його тенденціями суспільно-політичного, мистецького буття та іншими факторами. Вагому роль серед історичних факторів цих процесів відіграють хронологічні межі «хвиль емігрантства» та різні країни (з власним суспільно-політичним та соціально-економічним і культурним контекстом) перебування українців, що по-різному впливали на ті чи інші сторони культурного життя. Висвітлено історичні традиції формування просвітницьких та культурно-мистецьких осередків в діаспорі Північної Америки. Встановлено взаємозв’язок еміграційних хвиль і основних етапів становлення музичної культури та виконавства як на аматорському, так і на професійному рівнях. У період між двома світовими війнами в українській діаспорі у Сполучених Штатах Америки громадсько-політичне життя зазнавало бурхливого розвитку. Після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати Америки та Канада дозволили масову еміграцію з Європи, у ході якої за кордон виїхало близько 150 тисяч українців. Саме завдяки великій кількості інтелігенції та науковців у третій хвилі еміграції почався розвиток українського політичного, громадського та культурного життя в діаспорі. Переселенці з України на нових землях активно долучалися до громадсько-політичного життя, створювали власні громадські та культурно-освітянські організації, відкривали газети, видавництва, брали участь у діяльності місцевих партій, жіночих, молодіжних організацій. Політична ідеологія більшої частини української спільноти за океаном була націлена на національне визволення та незалежність України, що багато в чому й визначало громадський, просвітницький та культурно-мистецький рух. Охарактеризовано діяльність професійних та аматорських мистецьких колективів, які розвивалися у тісному взаємозв’язку, відіграючи важливу роль у згуртуванні громади, її самоідентичності, піднесенні національної гідності, творенні музичного мистецтва. Обґрунтовано, що у розвитку української культури поза межами автентичної етнічної території вагому роль відіграв той факт, що її основоположною базою є народна культура, на фундаменті якої поступово сформувалися мистецтво, література, професійні науки. Починаючи з другої половини ХХ ст., музична культура зарубіжжя складається як система, для якої характерна комплексність – наявність усіх необхідних для самопідтримки цієї системи структур та їхня функціональна узгодженість, взаємопов’язаність. Музична культура діаспори як соціальний інститут або форма суспільної свідомості становить систему взаємозв’язків між громадськими, культурно­освітніми інституціями, членами співтовариства діаспорної спільноти та народами світу, обумовлюючись особливостями конкретного соціального поля та є органічним синтезом материкового та діаспорного різновидів. Зазначено, що у творенні нового пласту культури вважливим складником став освітній компонент, сприяючи збереженню автентичного мовно-культурного середовища, що вбирало саме етнічні витоки. Природне прагнення до збереження власної історії та ідентичності в умовах іноетнічного середовища спонукало не лише до відтворення традиційної культури, але й спричинилося до творення самодостатніх інституцій різного спрямування, що завдяки високому науковому рівню стали свого роду інтеграційно-адаптаційними центрами та осередками, що поглиблювали вивчення української історії та культури за кордоном. Такі інституції окрім суто наукових функцій мали на меті досить широку просвітницьку місію, яка полягла у поширенні і пропагуванні ідей українства та української історії й культури. Доведено, що освіта в українському зарубіжжі стала вагомим чинником становлення й розвитку української діаспори як етнокультурного феномену, а в подальшому – чинником збереження національної самосвідомості поза межами етнічної батьківщини. Загальна музична освіта, що здійснювалася в системі інституцій українознавства, сприяла ознайомленню молоді із українською музичною культурою, виховуючи потребу збереження й розвитку рідної культури. Узагальнено, що розвиток музичної культури української діаспори у другій половині ХХ ст. значною мірою визначало культурно-мистецьке та соціокультурне середовище, що формувалося завдяки діяльності численних громад, осередків, товариств просвітницького та культурного ґатунку. Тому феномен музичної культури української діаспори в своїй історичній діахронії розвивався відповідно до того, як еволюціонували культурно-мистецькі осередки, адже саме з таких первинних громад здійснювалася інституціоналізація музичного процесу. В цьому рухові провідною є ідея збереження і примноження зразків української музичної культури, водночас ми можемо спостерігати той культурницький поступ, що супроводжувався зростанням професійного музичного мистецтва як на рівні вокального виконавства, хорового, так й інструментального виконавства, композиторської творчості та ін. Доведено, що основні напрями музичної творчості діаспори в США та Канаді виокремлювалися відповідно до наявних можливостей українських громад, що обумовлювалися чинниками історично-об’єктивного характеру. Базові засади розвитку музичної культури другої половини ХХ ст. і новий контекст її актуалізації і діалогічності початку ХХІ ст. визначалися, насамперед, ще попередніми напрацюваннями громадських осередків початку ХХ ст. Громадські організації немистецького характеру згодом ставали прихистком аматорської творчості для багатьох українських емігрантів, які знаходили в цьому частку духовної єдності з рідною батьківщиною. З багатьох непрофесійних колективів і виконавців згодом постають відомі майстри сцени, що поширювали українську культуру і українську музику серед багатьох країн світу. Культурно-мистецькі громадські організації з аматорськими та згодом і професійними колективами долучалися до творення особливого пласту культури, що по-іншому сприймався не лише поза межами України, але й безпосередньо у середовищі свого побутування, репрезентуючи національно автентичні зразки культури свого народу та створюючи високопрофесійні твори. Наголошено, що ця творчість для української діаспори вибудовувалася у тісній взаємодії широких міжкультурних впливів, що формувалася під дією культурних чинників іншого етнічного середовища. У роботі аргументовано, що вагомою складовою в розвитку музичної культури українців діаспори є професійна творча діяльність, як композиторська, так і виконавська, що загалом засвідчує про ступінь високого культурного поступу, оскільки пов’язується безпосередньо з професіоналізацією музичного мистецтва. Доведено, що творчий композиторський і виконавчий доробок представників української діаспори ґрунтувався не лише на збереженні та відтворенні питомої української фольклорної музичної спадщини, але й активно вбирав новітні модерні й постмодерні віяння часу в музичній культурі, що було суголосним загальносвітовим тенденціям розвитку музичної культури. Тим самим, це збагачувало українську культуру, зокрема, саме через музичне мистецтво ставала можливою діалогічність культур, що вело до взаємопроникнення не лише етнічних кодів національних культур, але й уможливлення творчості високого професійного ґатунку поза національними межами. Саме з другої половини ХХ ст. у розвитку музичної культури західної діаспори відбувався поступовий перехід від аматорських до професійних виконавських форм мистецтва, що базувалися на зразках інструментальної класичної музики. Інструментальне виконавське мистецтво діаспори ХХ ст., яке представлене як сольним, так і ансамблевими, оркестровими видами на класичних та народних інструментах, розвивалося в різних стильових напрямах. Провідним видом академічного інструментального виконавства було фортепіанне. Визначено, що українські емігранти третьої хвилі привнесли найбільш яскравий прояв у розвиток музичної культури країн Північної Америки, збагативши її жанрово-тематично та стилістично, що, своєю чергою, розширило межі сприйняття українського культурного спадку та його фольклорної складової. Фактично можливо говорити про певні транскультурні чинники, що у творчості митців діаспори стали визначальними й системоутворюючими відносно формування новітніх основ розвитку музичної культури. У ході дослідження виявлено, що культурний розвиток та мистецьке життя українців діаспори має інтегративний аспект, оскільки слугує індикатором взаємопроникнення в інший соціум та іншу культуру, слугуючи тим адаптивним інструментом, що вливається у полікультурний простір. Музичне мистецтво завдяки універсальності семантико-текстологічного поля у процесі репрезентації набутків іншої культури завжди сприймається як близьке представникам інших культур за своїм змістом та виразовими можливостями і характеристиками. Тому музична діяльність як самодіяльна, так і професійна, була і залишається важливою складовою культурно-мистецького розвитку громад української діаспори у світі. Музична культура північноамериканської української діаспори, що постала із суспільно-громадських та церковних і культурно-освітніх осередків, розвинулася у потужний пласт аматорського та професійного музичного мистецтва. Українська діаспора країн Північної Америки зробила надзвичайно багато для збереження і розвитку як національної культури, так і для світової зокрема. Високий рівень політичної і культурної активності української спільноти у західному світі, визнання унікальності національної культури українців, що ґрунтується на автентичному фольклорі українського народу, дають підстави говорити про високий рівень входження української музичної культури до загальносвітового культурного процесу.