Семіологія камерно-інструментального мистецтва України кінця ХХ – початку ХХІ століть.

Abstract

Кравченко А. І. Семіологія камерно-інструментального мистецтва України кінця ХХ – початку ХХІ століть. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 – теорія та історія культури . – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Міністерство культури та інформаційної політики України, Київ, 2021. Дисертацію присвячено семіологічному дослідженню особливостей мови, логіки і поетики репрезентації художніх творів у композиторському і виконавському камерно-інструментальному мистецтві України кінця ХХ – початку ХХІ століть. Науковою проблемою представленої дисертації є семіологія камерно-інструментального мистецтва з концептуалізацією інтертекстуальності та інтермедіальності як її центральних категорій та впровадження концепції і типології музичної інтермедіальності до мистецтвознавчого дискурсу. Інноваційний підхід у розв’язанні наукової проблеми полягає у синтезуванні теоретико-методологічних засад семіології мистецтва та музичної культурології, що забезпечують холістичне осягнення історико-культурних, інтертекстуальних, інтермедіальних вимірів функціонування сучасного українського камерно-інструментального мистецтва. Міждисциплінарне розуміння семіології музичного мистецтва як складової теорії культури спирається на положення і дослідницький інструментарій теорій інтертекстуальності та інтермедіальності, кінесики і проксеміки, мультимодальних студій, філософії та естетики музики, когнітивної музикології та культурологічної герменевтики у їх дискурсивній єдності. Запропонована в дисертації семіологічна концепція інтермедіальності окреслює нові напрями і критерії дослідження музичних артефактів та може бути екстрапольована не лише на вивчення камерно-інструментального, але й музичного мистецтва в цілому. З точки зору семіології, теорії інтермедіальності та інтертекстуальності методологічно забезпечують адекватне вирішення проблем осмислення процесів знаково-смислового моделювання художньо-естетичної цілісності композицій та засвідчують обриси універсалістичної семіологічної концепції, що об’єднує в систему кодомовного розмаїття інтрасеміотичні та інтерсеміотичні мовно-знакові та ідейно-смислові проекції в культурі та мистецтві. У дисертації висвітлюються історико-культурні тенденції та мовно-інтонаційна специфіка розвитку українського камерно-інструментального мистецтва у динаміці культурної взаємодії спільноєвропейських і національних традицій. Окреслені основні етапи історичного становлення та функціонування камерно-інструментального мистецтва від аматорства до академізму, що позначені послідовним засвоєнням і переосмисленням загальноєвропейських творчих надбань та формуванням національних композиторських, ансамблево-виконавських та музично-педагогічних шкіл. Аналіз творів камерно-інструментального мистецтва розкриває їх історичне та художньо-семіотичне значення у розвитку музичної культури України. Синтезування академічних техніко-композиційних, жанрово-стильових моделей і фольклорних мовно-інтонаційних ресурсів у семіозисі української камерно-інструментальної музики відкриває шлях до знаково-технологічної універсалізації композиторської і виконавської лексики та є джерелом розуміння філософії національного звукообразного мислення, що інтегрується в модерний і постмодерний семіозис культури ХХ – початку ХХІ століть. Особлива увага у дисертації приділена окресленню медіальних перспектив мовно-знакової еволюції камерно-інструментального мистецтва. Набуває подальшого розвитку визначення поняття «медіа» з огляду на семіотичне розуміння музики як носія знаково-символічної інформації та висвітлення її медіальних властивостей – здатності до художньо-семіотичного творення, трансляції, інтерпретації, культурно-смислового і мовно-знакового обміну інформацією. У семіології музичного мистецтва запропоновано використовувати дефініцію «медіа» для означення будь-якого носія інформації – знакової системи, коду або специфічного каналу чи середовища, якому властиві функції генерування, трансляції, інтерпретації та обміну семіотичною інформацією, зокрема, і між художньо-знаковими кодами різних видів мистецтв, а також художніх і нехудожніх знакових систем. На основі узагальнення аналітичного досвіду у дисертації сформований семіологічний погляд на феномен інтермедіальності в камерно-інструментальному мистецтві. Інтермедіальність розглядається як метакатегорія та метатеорія відносно концепцій синтезу і синестезії мистецтв, які інтегруються у її семіологічний дискурс, що охоплює техніко-конструктивні, структурно-смислові, художньо-виражальні, програмно-номінативні медіальні перетини семіотичних комплексів і текстів мистецького і позамистецького походження (технічних, ігрових, соматичних). Представлена у дослідженні семіологічна концепція музичної інтермедіальності спирається на принципи медіального синтезу, транспозиції та синергії, а також на типологію інтермедіальних зв’язків у камерно-інструментальному мистецтві, що включає мультисеміотичний, моносеміотичний, експліцитний, імпліцитний, координаційний та субординаційний рівні їх функціонування. У роботі концепт музичної інтермедіальності тлумачиться як комунікативне та культурсеміотичне явище, що апелює до інтерсеміотичних комбінацій різних медіа у техніко-конструктивній та світоглядно-контекстуальній площинах їх взаємодії на засадах медіального синтезу, транспозиції та синергії. У ході дослідження розглянуто інтертекстуальні та інтермедіальні стратегії композиторської творчості, через які розкриваються особливості авторського методу, поетики творчої свідомості, естетики, стилю і техніки музичного письма, з’ясовані їх постмодерні проекції та естетико-культурологічне значення у камерно-інструментальному мистецтві України кінця ХХ – початку ХХІ століть. Доведено, що інтертекстуальність та інтермедіальність є універсальними стратегіями музично-семіозисного мислення, що спрямовані на освоєння спорідненого і неспорідненого мовно-знакового, текстового і художньо-виражального досвіду, відповідно. Його семіотичне віддзеркалення здійснюється за допомоги техніко-конструктивних засобів музичної полістилістики – стилізації, ремінісценції, алюзії, цитації, колажу (інтертекстуальність) та шляхом взаємодії (поєднання, транскодування, «перекодування») різновидових семіотичних структур на основі прийомів медіального синтезу, транспозиції та синергії (інтермедіальність). Це знаходить своє відображення на мовно-стильовому, жанровому, мелодико-тематичному, фонологічному, образно-інтонаційному, фактурно-гармонійному, сюжетно-персонажному, образно-тематичному, міфопоетичному та інших рівнях ансамблевих текстів, що аналізуються у дисертації. Семіологічне осягнення зазначених стратегій текстотворення на матеріалах творів камерно-інструментального мистецтва виявляє міжстильові, міжжанрові, міжтекстові, міжавторські, міжвидові зв’язки в інтрасеміотичних та інтерсеміотичних, вертикальних і горизонтальних проекціях, що утворюють полілогічні паралелі на художньо-знаковому перетині мови і текстів культури. Спостережене розгортання макродіалогу культур у гіпертекстовому просторі комунікації мовно-знакових кодів, культурно-мистецьких феноменів і творчих персоналій різних культурно-історичних та стильових епох, країн, регіонів, мистецьких шкіл і позамистецьких практик виявляє естетико-культурологічне значення інтертекстуальності та інтермедіальності в семіології камерно-інструментального мистецтва України. На основі аналізу зразків української камерно-інструментальної музики за різними кількісно-якісними характеристиками у дисертації визначаються основні семіотичні тенденції жанротворення, які пов’язані з семіотичним оновленням моножанрів «старої» традиції та появою ліброжанрів, поліжанрів і кросжанрів гібридної структури. Виявлені типологічні модифікації у жанровій системі камерно-інструментального ансамблю є наслідком відображення принципу діалогу традицій і новацій у сполученні акустичних традиційних (академічних) та нетрадиційних (народних, у т. ч. екзотичних, перкусійних, джазових, електромузичних) інструментів в ансамблі, а також синтезу семіотики музичної та позамузичної інформації. Підкреслюється особливе значення міжжанрової діалогічності, зокрема, феномену жанрової інтерференції як інтеграції суміжно- або контрастно-жанрових ознак. За результатами дослідження жанрово-типологічного фонду української камерно-інструментальної музики кінця ХХ – початку ХХІ століть виокремлено кілька типів інтерференції органологічних та естетико-семантичних жанрових параметрів у внутрішньожанровій, родовій, міжродовій та видовій площинах. З’ясовано, що процеси універсалізації виконавської лексики ансамблістів і трансформації системи художньо-виконавської комунікації у виконавському камерно-інструментальному мистецтві України обумовлені семіотичним розширенням музичної реальності у її полістилістичних (інтертекстуальних) та полісеміотичних (інтермедіальних) вимірах. Обґрунтування семіотико-комунікативних та естетико-герменевтичних аспектів сучасного ансамблево-виконавського мистецтва виявляє синергію міжкультурного, міжстильового та міжмистецького універсалізму. Доведено, що суміщення історично-віддалених і сучасних виконавських стилів, конвенційних та неконвенційних прийомів артистичної техніки (мануальних, позамануальних, музичних, позамузичних, мультиінструментальних) зумовлює полімодальне розширення виконавського лексикону у бік його музичної та екстрамузичної мультифункціональності, що піддає коригуванню художньо-естетичні, техніко-виражальні, комунікативно-рольові, інтерпретаційні, мізансценічні та психоемоційні параметри ансамблево-ігрової взаємодії, які розглядаються у дисертації. Дослідження інтертекстуальності та інтермедіальності у контексті семіотико-комунікативних та культур-герменевтичних аспектів виконавського мовлення окреслює появу в українській ансамблевій практиці виконавського типу «універсального інтерпретатора», що здатен адекватно вирішувати проблеми ускладнення герменевтичних процедур осягнення полістилістичного та мультисеміотичного наративу з огляду на необхідність застосування принципів «змішаної» інтерпретації семіотики як музичної, так і позамузичної інформації в художньому тексті. У дисертації проведено аналіз принципів семіотичного моделювання простору ансамблевої комунікації у виконавській практиці камерно-інструментального мистецтва України. Дослідження виконавсько-ігрових та рецептивних умов ансамблевої комунікації, особливостей зонування виконавсько-глядацького простору, пасивного чи активного способів взаємодії зі слухацькою аудиторією, увиразнює риси виконавської мобільності соціокультурного побутування камерно-інструментального ансамблю та поліфункціональної гнучкості його естетичних і комунікативних якостей. У роботі окреслені тенденції семіотизації, естетизації та окультурення топосфери ансамблевого музикування, що демонструє амбівалентні класичні та акласичні, елітарні і демократичні моделі мізансценічної організації простору внутнішньої і зовнішньої ансамблевої комунікації. Дослідження семіосфери виконавських інтермедіальних проектів в українському камерно-інструментальному мистецтві кінця ХХ – початку ХХІ століть виявляє спрямованість художньо-музичної свідомості ансамблістів до ширших контекстів мистецької реальності через творення проектів з універсальною семіотикою у авторській виконавсько-режисерській інтерпретації. Проведений аналіз висвітлює різні інформаційно-змістові вектори інтермедіальних проектів, що створюються з естетико-розважальною та просвітницькою метою (музично-культурологічні, художньо-музичні, мистецько-медійні, видовищно-перформативні). Вивчення структурно-смислових принципів моделювання виконавських проектів виявляє аналогії з композиторськими стратегіями інтермедіального творення за принципами медіального синтезу, транспозиції та синергії, що засвідчує унікальний погляд ансамблістів на способи організації художньо-семіотичного простору мистецької комунікації та когнітивні механізми надання йому культурного смислу.