Миколаївська домрова школа в контексті професійного народно-інструментального мистецтва Півдня України XX – XXI століття

Abstract

Народно-інструментальне мистецтво є невід’ємною складовою музичної культури сучасної України. Становлення професійної освіти, створення значної кількості творів для народних інструментів, розбудова конкурсно-фестивального руху, спрямовані на розвиток та популяризацію виконавства на народних інструментах, дозволяють констатувати надзвичайно високий рівень цієї галузі, який було здобуто упродовж останнього століття. Цей результат, що пов’язаний з академізацією народно інструментального мистецтва, став підсумком значних зусиль багатьох діячів культури та мистецтва, діяльності як аматорів, так і професіоналів. У музикознавчих працях чимало уваги приділялось різним аспектам народно інструментального мистецтва, становленню та функціонуванню різних регіональних шкіл. Проте питання розвитку Миколаївської домрової школи в контексті розвитку професійного народно-інструментального мистецтва наразі не набуло наукового обґрунтування. Дослідження домрового мистецтва Миколаївщини дозволить уточнити питання функціонування регіональних шкіл. Важливим завданням є окреслення стратегічних напрямків та перспективних форм виконавства у сфері народно інструментального мистецтва Півдня України. В роботі здійснено огляд наукових праць українських вчених, присвячених еволюції народно-інструментального мистецтва (роботи М. Давидова, Т. Сідлецької). Зазначено, що упродовж останніх років з’явилася низка досліджень розвитку шкіл гри на домрі та інших народних інструментах, зокрема розробки Б. Міхєєва, Н. Костенко, С. Костогриза. Домінантні риси функціонування домрового мистецтва останніх десятиліть визначались С. Білоусовою, Т. Ненашевою, О. Олійником, М. Плющенко, Л. Повзун, І. Форманюк. Народно-інструментальне мистецтво Півдня України висвітлюється у роботах В. Шеремет. Особливості функціонування сучасного гітарного мистецтва Миколаївщини окреслено в працях В. Сологуб та С. Гриненко. Питання виконавської інтерпретації розглянуто на основі робіт О. Маркової, В. Москаленка. Проблема академізації як явища мистецького процесу досліджується в працях О. Бобечко, Д. Варламова. Застосування інструментарію акмеологічної педагогіки, що представлено в роботах В. Вакуленко, дозволяє виділити чинники, які сприяють професійній реалізації викладачів-домристів. Зазначено, що на сьогоднішній день в українському мистецтвознавстві відсутні спеціальні праці, в яких би аналізувалась Миколаївська домрова школа. Наголошено, що історичний розвиток народно-інструментального виконавства XX століття позначений еволюцією від аматорського музикування до професійного. Функціонування народно-інструментального мистецтва відбувається завдяки системній взаємодії декількох взаємообумовлених чинників, що впливають один на одного. У цьому процесі виокремлюються освіта, інструментарій та виконавська практика як базові форми академізації та професіоналізації народно-інструментальнгого мистецтва. Визначено, що академізація народно-інструментального виконавства – це процес розвитку музично-виконавської практики гри на народних інструментах, який характеризується відходом від суто фольклорного музикування до універсальних академічних форм. У дисертації надається визначення сучасного академічного народно інструментального мистецтва як форми творчого вираження виконавців на народних інструментах, що реалізується у професійній діяльності на основі здобуття спеціалізованого репертуарного, методичного та музично теоретичного комплексу у відповідній галузі. Зазначено, що виконавська школа – це система взаємозв’язків між учасниками навчального процесу (викладачем та учнем), що позначена єдністю та спадковістю художньо-естетичних і техніко-виражальних принципів, які проявляються у специфіці інтерпретації репертуару. Своєрідність виконавської школи, в тому числі домрової, формується в конкретний історико-культурний період і вирізняється національною та регіональною характерністю. Професійне народно-інструментальне мистецтво постає як результат взаємодії трьох компонентів: академічної освіти – виконавства – композиторської творчості. Доведено, що поява системної трирівневої системи освіти (музичні школа, училище, консерваторія) закладає основи формування професійної народно-інструментальної практики. Становлення професійного народно-інструментального виконавства стає можливим завдяки формуванню різних його видів (насамперед, оркестрового, ансамблевого та сольного), що супроводжувалось модифікацією інструментарію. Важливим показником, що засвідчує процеси академізації народно-інструментального виконавства, стає перехід до фабричного створення інструментів, їх модифікації з метою розширення технічних та виражальних можливостей. Створення оркестрових груп з однотипних інструментів дозволяє досягнути тембрової єдності звучання. У дослідженні виділено три основні напрями сучасного домрового виконавства – народний, бароковий та авангардний. Кожен з них відзначається домінуванням відповідного звукообразу, репертуарними уподобаннями та виконавськими інтенціями. Кожна з вітчизняних домрових шкіл орієнтована на відповідний тип репертуару, що є свідченням її ґенези, базових принципів, які становлять методичну основу школи та обраного художньо-виражального навантаження. Питання типологізації домрового виконавства України є актуальним завданням презентованої дисертації. Зазначено, що зміни у конструкції домри, зокрема додавання четвертої струни та іншого налаштування (по квінтах), сприяли розширенню технічних, а також виражальних можливостей інструменту. Сольне та ансамблеве домрове виконавство актуалізує відродження ренесансно мадригальної естетичної традиції та, одночасно, відповідає прагненню до мініатюризації та камерності, що притаманна деяким напрямкам академічного мистецтва XXI століття. Широкі інтерпретаційні можливості надаються завдяки використанню «класичних» прийомів гри на домрі – тремоло, glissando, pizzicato, arpeggiato, vibrato, флажолети, а також новаторських прийомів, що виникають внаслідок експериментів сучасних композиторів (гра за підставкою, шумові прийоми). В XX cтолітті відбувається професіоналізація домрового виконавства з огляду на формування основних домрових шкіл у найбільших містах України – Харкові, Києві, Одесі та Донецьку. Простежено встановлення міжрегіональних культурно-мистецьких зв’язків з обміну професійним досвідом – програмно-освітніми моделями викладання, теоретико методичними напрацюваннями, виконавсько-педагогічними кадрами. У дисертації аналізуються особливості становлення Миколаївської домрової школи, що функціонує на засадах єдності та спадковості художньо естетичних традицій і техніко-виражальних засобів, які проявляються у виконавській та інтерпретаційній специфіці. Шлях академізації домрового виконавства у Миколаївському регіоні відбувався у три етапи, які характеризувались рухом від аматорського до професійного музикування. Перші два етапи мають імпліцитний характер, і лише останній (з 1980-х до 2020-х років) демонструє досягнення експліцитного рівня функціонування домрового виконавства. Важливою ознакою цього процесу став тісний зв’язок із загальною народно інструментальною практикою, яка була та залишається домінантною формою виконавства в культурно-мистецькому просторі Миколаєва. З’ясовано, що домрова школа Миколаївського регіону сформувалась у ході історичного процесу становленні і розвитку виконавських та освітніх традицій завдяки функціонуванню таких освітніх закладів: Миколаївського вищого училища культури і мистецтв, Миколаївського музичного училища та Відокремленого підрозділу Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Фундаторами домрової школи Миколаєва можна вважати О. Палаганюка, Є. Єніна та Г. Шибалова. Зазначено, що експліцитна форма розвитку школи розпочалась з 1980-х років та наразі представлена іменами таких домристів, як: Т. Дмитренко, Л. Кірсанова, Т. Чернявська, Н. Ярош, Н. Жело-Данильченко, Г. Грищенко, А. Семикозов, І. Кольц. Розвиток домрового виконавства Миколаївщини позначено інтенсивною взаємодією з різними регіональними школами і культурними осередками України. Серед факторів, що сприяють активному розвитку домрової школи Миколаївщини, відмітимо значну кількість фестивалів, конкурсів та концертних заходів (фестиваль-конкурс «Золота струна», Регіональний фестиваль виконавців на народних інструментах ім. Григорія Манілова та ін.). Спостережено зміни у сприйнятті домри як спадкоємиці західноєвропейського барокового музикування, що узвичаюють її нове інструментальне амплуа. Зазначено, що аналогічні трансформації відбуваються і з низкою інших струнно-щипкових інструментів, зокрема гітарою. Доведено, що провідною ознакою Миколаївської домрової школи виступає прагнення до створення звукообразів, які відсилають до традицій барокового музикування. Виявлено домінування ренесансно-мадригального звучання домри, яке реалізується при виконанні творів доби бароко, а також крізь призму творчих експлікацій стилістики минулих епох у творчості сучасних композиторів. Авангардний тип домрового виконавства перебуває на етапі свого впровадження та поки не набув константної форми, а народний тип реалізується на рівні оркестрового та ансамблевого виконавства Миколаївського регіону. Широкий жанрово-стильовий спектр репертуару дозволяє в рамках навчального процесу сформувати музичний смак та поглибити талант нового покоління виконавців на домрі. Важливим показником завершальної стадії кристалізації домрової школи виступає поява оригінальних творів, написаних для цього інструменту миколаївськими композиторами, зокрема І. Обревком. Домрове виконавство Миколаївщини представлено різними формами сольної, ансамблевої («Узори», «Bandura plus») та оркестрової («Південна рапсодія», «Кантабіле») гри. Зазначено, що відбувається постійне розширення виконавського репертуару домристів, який включає також сучасні інтерпретації неакадемічних опусів, що відповідає актуальним тенденціям сучасного етапу розвитку народно-інструментального мистецтва України.