Імпровізація в хореографії: історико-хронологічні та соціальні ракурси

Abstract

Мета роботи – виявлення сутнісних ознак танцювальної імпровізації крізь історичну та соціальну призму. Методологія роботи складається з комплексу методів, зокрема, аналітичного, історико-хронологічного, порівняльного. Наукова новизна. Запропоновано історико-хронологічний та стильовий підходи для комплексного визначення поняття «хореографічна імпровізація». Вперше акцентовано увагу на емерджентному характері системи групової танцювальної імпровізації на основі соціологічного підходу до оцінювання результатів індивідуальної та колективної творчості. Висновки. Імпровізації як своєрідному способу художньої творчості притаманні якості процесу (мистецький твір створюється безпосередньо під час його виконання) та результат (форма конкретного твору, створеного шляхом імпровізації). Імпровізацію можна виявити в усіх різновидах хореографічного мистецтва, в різних хронологічних періодах та стильових напрямах, зокрема, у ХХ – на початку ХХІ в традиційному класичному танці, вільному танці А. Дункан, постмодерністських експериментуваннях У. Форсайта та ін., контактній імпровізації С. Пекстона, танцтерапевтичних практиках Александера та Фільденкрайса та ін. Застосовуючи соціологічні підходи до оцінювання рівня креативності імпровізацій (сольних та групових), можна зробити висновок про емерджентний характер системи групової імпровізації, адже колективна взаємодія під час танцювальної імпровізації не зводиться до простої суми індивідуальних творчих проявів. Виявлено, що в сольній імпровізації кількість творчих ідей значно більша, ніж у парі; також їх більше в тріо, ніж у парах, але менше, ніж у соло. Одночасно внутрішній стан, задоволення від процесу та пластична різноманітність значно більша у дуетній та колективній взаємодії. У цілому, результативність імпровізації як творчого акту та як навчальної практики більш висока у груповому варіанті. Це зайвий раз пояснює надзвичайну популярність контактної імпровізації.