АРТИЗАЦІЯ КУЛЬТУРНИХ ПРАКТИК ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

Abstract

Дисертаційне дослідження присвячене аналізу сучасних проблем культурного будівництва, зокрема проблемі артизації культурних практик сучасної культури. Доведено, що артизація є одним з провідним механізмів гармонізації культурних практик за доби глобалізації. Культурогенез визначається як системогенез арт-практик за визначення домінант експресивних, конструктивних видів мистецтв, зокрема музичного мистецтва, яке розглянуто як синтез музичних субкультур. Теоретико-методологічний інструментарій полісистемного аналізу розвитку, еволюції культурних практик визначено у контексті маргіналізації та універсалізації як механізмів культуротворення. Визначені антропологічні та етико-естетичні детермінанти процесів глобалізації культури у вимірі гетерохронії (багатовимірності часу) та гетеротопії (багатовимірності простору) як системотворчих ознак сучасної культури. Визначені механізми арт-терапії та ескапізму як новітні стратегії трансформації культури, охарактеризована соціокультурна динаміка культурних практик. Наукова новизна отриманих результатів розкривається в наступних положеннях, що виноситься на захист: Вперше: - культурогенез культурних практик уособлюється такими метафорами-поняттями, як «homo sapiens», «homo reality», «homo ludens», «homo normalis», що презентують продуцента реальності культури та суб’єкта культури у площині есенціалізму, гри, інтелектуальних зусиль плюралізації суб’єктності дії та події тощо. Номінація «homo sapiens» характеризує новочасовий вимір діяльнісної людини, яка сформувалася в контексті пріоритетів розуму, духу. «Homo ludens» характеризує ігровий вектор культури, що свідчить про амбівалентність людської діяльності, можливість феноменологічного та естетичного знаходження в світі «тут» і «там». «Полісутнісне homo» в контексті сучасної пост-реальності або пост- сучасності постмодерністських практик культури пострадянського простору експлікує есенціалістський аспект культуротворення. «Нomo normalis» характеризує людину серединного рівня культури або культури повсякдення, яка вкорінена в маргінальних практиках культури, що несуть досвід етнокультури, аматорської культури; - розкрито зв’язок проектно-модельних, рекламних, дизайнерських моделей культуротворення як альтернативних моделей політизації та гомогенізації культури. Виявлені етико-естетичні домінанти еволюції проектного простору сучасної культури, які характеризують процеси гармонізації культурного простору як надзвичайно амбівалентний, більше того, полівалентний текст, де рефлексія в нелінійній архітектурі стає верхівкою сучасних інтерпретацій модельних і дизайнерських практик; - проаналізовані головні підходи проектної натурфілософії артизації культури як поштовх до певної персоніфікації, екологічного консенсусу культурної творчості, де людина займає головне місце у культурологічних дослідженнях. Уточнено: - поняття «естетичний диспозитив» як гармонізуючий принцип артизації культурних практик (примирення протиріч як спонука до дії), що формується в контексті еволюції культури, презентує гармонізацію протиріч як позиціювання цінностей культури як в центрі, так на периферії. Інституалізація маргінальних практик презентує радикальні зміни в контексті глобалізаційних процесів культури, що визначає комплекс парадигм, пов’язаних з функціонуванням семіосфери та естетосфери практик культури як певного семіозу – впливу знаків. Дискурсивне поле практик культури утворює семіосферу як текстову реальність, яка спонукає до тої чи іншої поведінки. Семіосфера художньої культури визначається як певна диспозиція та поляризація маргінальних і нормативно усталених артефактів стану, поведінки та людської діяльності; – системогенез практик культури відбувається як визначення маргінального і актуального в їх перманентній гармонії, яка має свою культурну, естетичну ауру, мистецьку специфіку, що характеризується в рамках категорій «піднесене» та «низьке», «прекрасне» та «потворне», «трагічне» та «комічне». Особлива потреба в реконструкції естетичного феномену маргінальності як реальності культури визначається так званим візуальним поворотом, який в контексті формування сучасної культури має свою специфіку. Це, передусім, радикальний натуралізм комунікації, що веде до спрощених схем ідентифікації суб’єктів дії, події та рецепієнтів, комунікантів. Окуляцентризм як довіра до реальності генералізує маргінальне як певну локальну ідентичність естетичного споглядання; - поняття «гармонія» в контексті глобалізації культури, що є своєрідним альтернативним комунікативним принципом, який допомагає визначити потенціал абсолютних (етичних, естетичних, мистецьких) культурологічних реалій сакралізації та десакралізації цінностей культури у посттоталітарному просторі. Набуло подальший розвиток: - твердження, що дослідницькі практики, які актулізуються в рамках візуального повороту, підживлюють інтерес до соціологічної проблематики 30-х років, однак, без зайвого вульгарного соціологізму та утилітаризму. Це неомарксистські течії, які усувають тотальність марксистського розуміння теорії діяльності і практики, марганалізують ці ідеологеми та міфологеми, визначають «практику» як розмаїття практик, а теорію діяльності як розмаїття мотивації і потреб щодо цих практик. Феміністський дискурс надає актуальне поле осмислення реальності в контексті статтевих детермінант. Естетична особливість фемінізму полягає у тому, що естетична реальність, що заміщує втрачений локус традиційної культури, який займала жінка, намагаються осмислити як певну порожнечу в українській культурі, коли культура втрачає материнську вдачу; - актуальність застосування концептів візуального повороту, що характерзують естетичні виміри інтерпретації культури в цілому, зокрема її маргінальних практик. Маргінальні практики утворюють єдине арт-поле спів-буття буття субкультур як складових міждисциплінарного синтезу культурних артефактів. Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дослідженні надається інтерпретація висхідних концептів «практика культури», «субкультура», «еволюція практик культури». Доводиться, що культурні практики актуалізують в собі досвід культуротворення в людській діяльності, стані та поведінці, що можна визначити як провідні актуальні системотворчі константи явищ культури, діалог з Абсолютом у нетрадиційних релігійних практиках, що утилізує досвід суб’єкта культуротворення як продуцента культурних цінностей.