МУЗИЧНИЙ НЕОКЛАСИЦИЗМ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Abstract

Феномен музичного неокласицизму, початкові прояви якого відносяться до ХІХ ст., а розквіт припадає на 20 – 30-ті роки ХХ ст., і зараз, на початку третього тисячоліття продовжує залишатися предметом гострих наукових дискусій. При цьому палкі суперечки викликають насамперед визначальні якості, фундаментальні для розуміння будь-якого художнього явища. Значні розбіжності в думках щодо сутності музичного неокласицизму можна виявити вже при початковому аналізі енциклопедичних статей. Так, Ю. Келдиш визначає неокласицизм як « один з напрямків у музиці 20 ст., представники якого прагнули до відродження стилістичних рис музики ранньокласичного і докласичного періоду». Водночас О. Іконніков стверджує, що « неокласицизм в музиці <...> не становить цілісний напрямок; можна говорити лише про окремі його прояви у тих чи тих композиторів, Л. Акопян відзначає розширення поняття «музичний неокласицизм» сучасними коментаторами « над усяку міру» і вважає, що даний термін, «узятий поза контекстом західноєвропейської музики 1910 – 1930-х, є малозмістовним і не має особливої пояснювальної цінності». До таких коментаторів слід, очевидно, віднести Є. Шевлякова, який у своїй монографії « Музичний неокласицизм ХХ століття» в контексті неокласицизму як магістральної музичної течії всього минулого сторіччя досліджує творчість і наших сучасників – Софії Губайдуліної, Гії Канчелі, Сергія Слонімського, Альфреда Шнітке та інших. Зазначена Л. Акопяном невизначеність часових і стильових меж неокласицизму є в концепції Є. Шевлякова доказом широти й значущості цього музичного явища. Крім онтологічних і хронологічних меж, розбіжність у судженнях викликає оцінка значення неокласицизму в історії музичного мистецтва і навіть зарахування до нього тих чи тих представників. Як зазначає М. Гайд, «не знайдеться і двох істориків, які зійшлися б у думці, кого з композиторів слід віднести до неокласичних» [200, c. 202]. Проаналізовані американською дослідницею найвідоміші англомовні посібники з історії музики ХХ ст. наводять в якості неокласицистів наступних авторів у найрізноманітніших комбінаціях: Ігор Стравинський, Франсіс Пуленк, Даріус Мійо, Артюр Онеггер, Ріхард Штраус, Пауль Гіндеміт, Бенджамін Бріттен, Майкл Тіппетт, Бела Барток, Моріс Равель, Арнольд Шенберг, Клод Дебюссі, Макс Регер, Сергій Прокоф’єв. Труднощі виникають і при обґрунтуванні доцільності використання самого терміну « неокласицизм». Один з найпоширених термінологічних парадоксів містить дефініція В. Варунца, згідно з якою для неокласицизму «є характерним звернення до принципів музичного мислення та жанрів, типових для бароко ( рідше – раннього класицизму і пізнього Відродження)» Намагання розв’язати даний парадокс призводить до розділення, доповнення, а іноді і заміщення неокласицизму низкою уточнюючих понять, таких як « необароко», «необахіанство», «неомоцартіанство» «неомадригалізм», «неоготика», «неоренесанс», «неосередньовіччя», «неорококо» тощо. Розглядаючи музичний неокласицизм в загальнокультурному контексті ХХ ст., дослідники також натрапляють на значні труднощі. Для музичного неокласицизму малопридатним виявляється культурологічне визначення неокласицизму як напрямку, що характеризується «постійним зверненням до античної культури як до смислового простору свого самоздійснення». Так, для літературного неокласицизму властивим є використання сюжетів і жанрів античної поезії, архітектурний неокласицизм відроджує монументальні форми античного зодчества, неокласицизм в образотворчому мистецтві прагне до пластичної виразності і композиційної врівноваженості образів античного живопису. Засаднича для літературного, архітектурного та образотворчого неокласицизмів концепція « постійного звернення до античності» не могла послідовно здійснюватися в неокласицизмі музичному. Як указує С. Савенко, «уявлення про античну музику вкрай мізерні, тому більш поширеним ( для неокласицизму. – М. Р.) стало використання античного матеріалу, що враховує підсумки попередніх дослідів у цьому напрямку». Попри це опосередковане « використання античного матеріалу» (тем сюжетів) аж ніяк не було неодмінним атрибутом неокласичних музичних творів. Музичний неокласицизм звертався практично до всіх, попередніх йому, стильових епох. Це зумовило багатоманітність даного художнього феномену і невловимість загального принципу, що лежить в основі його різних проявів. Культурологічне розуміння неокласицизму, зокрема неокласицизму в музиці, потребує розглядати його як найважливішу і на даний момент вищу ланку у багатовіковій низці класицистських явищ найдавнішим з яких слід назвати Августовський ( Римський) класицизм І ст. н. е. Це зобов’язує нас значно розширити загальнокультурний контекст дослідження музичного неокласицизму до самої античності – доби зародження ідеї «класичного». Актуальність такого дослідження зумовлена, з одного боку, невизначеністю та суперечливістю поняття « музичний неокласицизм» у мистецтвознавстві попри очевидне визнання значення цього феномену в музиці ХХ ст. і його впливу на сучасну1 музичну культуру; з іншого – відсутністю робіт, де музичний неокласицизм було б розглянуто як найважливіший етап розвитку і взаємодії « класичного» і « неокласичного» в західноєвропейській культурі від доби античності до сьогодення. Мета дослідження – виявити сутність феномену музичного неокласицизму шляхом аналізу умов, форм та інструментів художнього втілення уявлень про « класичне» і « неокласичне» в сучасній західноєвропейській культурі. Об’єкт дослідження – уявлення про « класичне» і « неокласичне» в західноєвропейській культурі. Предмет дослідження – музичний неокласицизм як феномен сучасної західноєвропейської культури. Матеріалом дослідження стали різноманітні прояви класичної традиції в художній культурі Західної Європи (від античності до сьогодення) – естетико-філософські трактати мислителів і митців античності, Ренесансу та Нового часу, твори мистецтва класичних і класицистичних художніх епох, музичні твори композиторів ХІХ – ХХІ ст. Методологічну основу даного дослідження склали методи елементарно-теоретичного і структурно-генетичного аналізу і синтезу, історичний і порівняльний методи гносеології. За допомогою історичного та порівняльного методів простежено становлення і розвиток уявлень про «класичне» і « неокласичне» в західноєвропейській художній культурі. Методи елементарно-теоретичного і структурно-генетичного аналізу і синтезу застосовано для виявлення принципу класичності та вивчення механізмів його втілення в неокласичних творах музичного мистецтва. Міждисциплінарна спрямованість дисертації зумовила необхідність використання естетико-культурологічного та системного методів дослідження. За їх допомогою вивчено прояви неокласицизму в суміжних видах мистецтва – живописі, архітектурі, літературі, музиці.