Культурна пам’ять як чинник формування національної ідентичності (на матеріалах народно-пісенних практик Полтавщини)

Abstract

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 034 – Культурологія. – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Міністерство культури та інформаційної політики України. Київ, 2021. Дисертація присвячена дослідженню культурної пам'яті як чинника формування національної ідентичності, яка відображена в народно-пісенних практиках Полтавщини. Джерельна база дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю розкриття проблематики збереження культурної пам'яті, виокремленню чинників становлення національної ідентичності та з’ясуванню ролі народно-пісенних практик окремого регіону, зокрема Полтавщини, у формуванні світогляду українського суспільства. Окреслено стан наукової розробки теми дослідження, опрацьовано та систематизовано джерельну базу дослідження з бібліотечних та архівних установ. У роботі здійснено огляд наукових праць, присвячених дослідженню культурної пам'яті та ідентичності. До феномена пам'яті, який корінням торкається інтерпретації часу, звертаються Августин Блаженний, Арістотель, М. Гайдеггер, Т. Гоббс, Ф. Йейтс, І. Кант, Д. Локк, Ф. Ніцше, Платон, П. Рікер. Культурна пам'ять висвітлена у працях Алейди та Яна Ассманів, А. Байбуріна, А. Варбурга, Р. Генона, Р. Голика, Е. Дюркгейма, М. Еліаде, Е. Еплбаума, П. Коннертона, К. Молдобаєва, М. Мосс, Н. Наймарка, Т. Рагозіної, Н. Терещенко, Є. Шацького та інших. Конфліктність та інші проблеми пам'яті розглянуті у дослідженнях Л. Буряк, В. Гриневича, О. Грищенка, Т. Емельянової, А. Кравченко, Ю. Шаповала. Культурна пам’ять як термін вперше був вжитий німецьким єгиптологом Яном Ассманом у дискурсі теорії колективної пам’яті М. Хальбвакса. Згодом відбувається розширення предметного поля дослідження культурної пам’яті в галузі історіографії та культурології. Проте актуалізація поняття відбулася відносно нещодавно – лише у 1970–1990 роках. Саме зростання інтересу до культури й практично безмежне розширення семантики та змістового наповнення цього поняття безпосередньо пов’язане з «різноманіттям культурних поворотів», які з 1970-х років, як пише Д. Бахманн-Медик, «стали виникати у фарватері лінгвістичного повороту», розкривши при цьому «диференційоване й украй динамічне поле досліджень культури». Що, своєю чергою, змінило «напрям мислення і встановило нові ракурси дослідницької діяльності», сприяло відкриттю нових предметних галузей досліджень і «зламало усталений теоретико-методологічний канон». Ідеться про такі різновиди cultural turn, як інтерпретативний, перформативний, рефлексивний, що спочатку склалися у сфері культурної антропології, а потім просторовий, іконічний (візуальний), постколоніальний та ін. У подальшому linguistic turn стає матрицею, що задає схему для всіх наступних поворотів. Сultural turn пов'язаний з іменами К. Гірца, Дж. Батлера, Дж. Кліффорда, Е. Саїда, Ф. Джеймісона, А. Лефевра, Д. Бахман-Медика, Дж. Александера, А. Реквіца та тих, хто працює в його межах: П. Бурдьє, М. Фуко, М. Джейкобса, представників cultural history і cultural studies та ін. При тому, що цей поворот мав різні наслідки та зміст у різних дисциплінах, але в кожному з випадків засвідчував трансформацію дослідницьких програм. Тематизація культурних практик у прикладній культурології передбачає розробку понятійно-категоріального апарату, використання якого дозволяє теоретично обґрунтувати й детально описати розробку алгоритму їх реалізації як сукупності дій, прийомів, методів, вербальної та невербальної комунікації, як необхідного жестуального супроводу (чи демонстраційних жестів) з урахуванням специфіки просторових локалів, топосів їх реалізації. Необхідно враховувати, що пізнавальні конструкти, у парадигмі яких переважно працює вітчизняна наука, створені в епоху модерну і під впливом докорінної трансформації суспільного буття й людської діяльності втрачають свій когнітивний потенціал і дієвість, що потребує уточнення їх змістового наповнення. У цей же час пожвавлюється інтерес науковців до поняття ідентичності як основної характеристики буття та зведення множинності до єдиного початку. Національно-культурну ідентичність та ідентифікацію українців досліджують І. Бичко, М. Бойченко, О. Гнатюк, М. Зеров, В. Кремень, М. Рябчук, В. Личковах, Ю. Римаренко. Різноманітні аспекти ідентичності зображені у численних працях Е. Балібара, З. Баумана, Т. Бердій, П. Бурдьє, С. Жижека, М. Козловець, П. Костючка, Т. Кучери, Л. Мазур, А. Мікляєвої, П. Мовчан, М. Мушинки, В. Ніколаєва, С. Ростецької, О. Шапаренко. Пам’ять – така субстанція, яка є просторово-часовим континуумом пам’яті, «формою самореалізації буття культури», вона постійно видозмінюється та не є сталою. Відчужене минуле може за мить стати близьким, а недалеке минуле – віддалитись на недосяжну відстань, руйнуючи культурні значення. У будь-якому випадку, відлік варто починати з моменту «тут і зараз». Як зазначає Я. Ассман, культурна пам’ять – універсальний феномен, який можна ілюструвати на конкретних прикладах окремих народів. Народна пісня несе в собі сакральні змісти та закодовані символи, які найкраще характеризують українську ментальність. Тому глибинність культурної пам’яті треба розглядати через символізм музично-поетичного полотна, який зберігає вкорінені пласти культури. Здійснено теоретичне осмислення понять «культурна пам’ять», «регіональна ідентичність», «національна ідентичність», «народно-пісенна практика» і «регіоніка», з’ясовано особливості їх трактування у різних наукових дискурсах. Акцентовано увагу на співвідношенні змістовного наповнення цих понять. Зазначено, що народно-пісенні практики відіграють культуротворчу роль у формуванні регіональної ідентичності, оскільки тісно пов’язані з історичним буттям етносу та особливостями його генези. Розглянуто історико-культурні передумови формування пісенної культури Полтавщини, зокрема фольклорні засади пісенної творчості та сучасне культурно-мистецьке середовище Полтавського краю. Визначено, що народно-пісенні практики існують із давніх часів, вони сформувалися на основі старовинних обрядових пісень і є відображенням світогляду людини, її ставлення до природи та навколишніх явищ. Символічна структура народної пісні містить в собі сакральний зміст і транслює найглибинніші знання, акумульована в досвіді, цінності, моральні настанови, що знаходять відображення в рисах національного характеру. Дослідження народно-пісенних практик дозволяє з’ясувати їх вплив на творення генетичного коду української нації, оскільки вони акумулювали у собі найтиповіші риси української ментальності. Окрім цього, висвітлено культурні аспекти пам’яті. Проаналізовано діяльність головних суб’єктів процесу творення української народно-пісенної культури (спадщини). З’ясовано, що значний внесок у фольклорну складову музичної культури Полтавщини ХVIII–ХІХ століть зробили братства незрячих старців-музикантів, діяльність яких сприяла започаткуванню національної ідентичності. Народні співці, будучи носіями історичної і культурної пам’яті українців з давніх часів, транслювали своє мистецтво від покоління до покоління, виховуючи в українського народу почуття патріотизму, національної гідності та духовності. Безіменні незрячі співці організовували братства як своєрідні «народно-професійно-музичні» інституції, до складу яких, крім самих майстрів народного співу, входили ще й учні. В процесі навчання ці майстри передавали останнім свою майстерність. Характеристика діяльності головних суб’єктів народно-пісенної творчості дозволила проаналізувати еволюцію братств як первинних інституцій до сучасних шкіл впродовж культурно-історичного розвитку України. На становлення музично-пісенних практик на Полтавщині є діяльність кобзарів, які давно вийшли за межі регіонального статусу, набувши світової слави. Найвидатнішими представниками слід вважати Остапа Вересая, Платона Кравченко, Явдоху Пилипенко, Михайла Кравченка та Івана Скубія. Саме творчий потенціал полтавського кобзарського мистецтва став основою формування й розвитку кобзарської школи в Україні. Мистецтво полтавських кобзарів зробило значний внесок не лише в історію розвитку культури регіону, але й стало загальнонаціональним надбанням вітчизняної культури. Досліджено приватні музейні колекції, віднайдена особлива манера кобзарського виконавства, яка полягає у паралельному ставленні інструмента до тіла, що надавало йому особливого звучання. Подано коротку характеристику колективів Полтавщини та окремих виконавців, а також вихідців з полтавського краю, які пропагують народно-пісенну творчість в Україні та за її межами, тим самим підтримуючи українські діаспори. Полтавщина вирізняється біполярною культурною ідентичністю. Частина населення Полтавщини, відчуваючи ностальгію за радянським минулим, орієнтована на тогочасну систему цінностей, а інша частина поділяє загальноєвропейські культурні цінності. Культурна пам’ять та її регіональні прояви у вигляді народно-пісенних практик у ХІХ столітті та за радянських часів були законсервовані у символічних формах, побутували лише на побутовому, родинному рівні, являючись носієм індивідуальної пам’яті. Вони відтворювались у спогадах у формі свят і ритуалів. Таким чином, утворюється «мовчазна пам’ять», яка періодично проходить періоди розконсервування з метою відродження образів минулого у інформаційно-символічних змістах. Змодельоване минуле стає ціннісним символічним ресурсом для формування ідентифікаційних процесів та маркерами переусвідомленого буття. Сьогодні відбувається реабілітація регіональної культури, яка є складовою національної культури, шляхом відродження автентичних фольклорних традицій. Актуалізація етнокультурної складової у вигляді народно-пісенних практик фіксує символи, які, як зазначалося раніше, є кодом нації та відтворює культурну пам’ять. Таким чином, народна пісня розконсервовується і представляє собою не індивідуальну, а вже колективну пам’ять. Завдяки народно-пісенним практикам, культурні знаки репрезентуються й закріплюються у свідомості певного етносу, який через символізацію та сакралізацію ідентифікує себе у суспільстві. Отже, культурна пам’ять є невід’ємною частиною суспільної свідомості. Мнемотичні модуси, розкодовані та інкорпоровані до регіональної культури, являються стійкими охоронцями традицій, які транслюються не лише на обмежені простори, а здатні поширюватися за їх межі. Так, регіональна культура проникає у різні прошарки національної культури, доповнюючи та збагачуючи її культурними смислами. Найяскравіше культурна пам’ять формується у діаспорах, що пояснюється прагненням до збереження національної ідентичності за межами Батьківщини. Окреслено способи репрезентації ідентичності народно-пісенними засобами. Національно-культурна ідентичність визначається як відчуття приналежності до національної спільності, розгляд своєї особистості крізь призму ототожнення з її символами, цінностями, історією та культурою. Обґрунтовано значущість народно-пісенних практик для формування національної ідентичності. З’ясовано внесок представників української діаспори, вихідців із Полтавщини, у розвиток української культури шляхом збереження, створення нових і пропагування народної пісні в межах кордонів інших держав. Регіоніка висвітлює історію культури України у новому ракурсі та сприяє вивченню окремих територіальних просторових локалів як унікальних і неповторних одиниць не лише в історичному, географічному та мистецтвознавчому аспектах, а також має вагоме значення в культурологічному дискурсі. Виявлено, що чималу роль у формуванні української нації відіграв Т.Г. Шевченко, який заклав основи сучасної української мови, використовуючи елементи народних пісень, книжкову мову старих авторів та селянське просторіччя та зобразив українців незалежною нацією. Простежено гендерний дискурс в українських народних піснях, зокрема відображається роль жінки (її зовнішності, віку, рис характеру, соціального статусу) у формуванні культурної пам'яті та національної ідентичності. Підкреслено, що дослідницький інтерес до регіонального культуротворення стрімко зростає, та попри багатство емпіричного й теоретичного матеріалу, в українській культурології поки що не існує спеціальних досліджень, які стосуються зв’язку культурної пам’яті з народно-пісенними практиками як дієвим чинником формування національної (регіональної) ідентичності. Проаналізовано репресивні методи проти української мови з боку російського уряду та російської церкви, які й надалі використовувалися імперською та радянською владою для боротьби з українською мовою та свідомим українством. Наголошено, що всупереч офіційним ідеологічним настановам, у російському суспільстві не було однозначного переконання щодо статусу української як самостійної мови або наріччя російської. Остаточно дискримінаційна політика щодо української мови була закріплена Валуєвським циркуляром й Емським указом, згідно з якими заборонялося друкувати релігійні, навчальні й освітні книги українською мовою, яка повинна була бути витіснена з культурної сфери і обмежена побутовим вжитком, що призвело, зокрема, до тимчасової дезорганізації українського руху на Полтавщині. Проте, незважаючи на це, регіональна культура зберегла свої витоки, завдяки кобзарському виконавству, які передавали усно свою творчість, відтворюючи історичну правду. У їхній творчості збереглися українська самобутність, повага до роду та батьків. Таким чином, відбувається відродження історичної правди завдяки дослідженням народної пам’яті. Широке коло національно-культурних питань, що засвідчували історико-культурну своєрідність українського народу, його давні цивілізаційні традиції на своїй землі, пропагувалося на шпальтах українського суспільно-політичного, літературно-мистецького журналу «Основа», першорядною для якого була мовна проблематика, а також формулювання української ідентичності. Розкрито сутність поглядів представників української та російської інтелігенції на «українське питання», звернено увагу на той факт, що через активізацію українського руху і, відповідно, посилення цензурної політики, дискусія про українську мову вийшла за межі лінгвістично-філологічного дискурсу і перейшла в історико-політичну площину. Вказано, що представники української інтелігенції обстоювали думку, що саме мова є зв’язувальною ланкою між освіченою частиною суспільства, у середовищі якої формувалося уявлення про українську політичну націю, і широкими прошарками населення. Саме це покоління інтелектуалів відіграло провідну роль у формуванні спільної української ідентичності. Внаслідок дискусії про українську мову, що тривала кілька десятиліть, серед українців усе більше утверджувалася думка про самостійний шлях історичного розвитку мови автохтонного населення українських земель; а представники російської інтелігенції змушені були де-факто це визнати, але переорієнтувалися на доказування непотрібності, історичної неперспективності «южнорусского языка». З’ясовано, що дискусії навколо української мови, маючи науковий і політичний характер, одночасно сприяли поглибленню культурологічних уявлень про неї. Попри численні цензурні заборони, виходили друком українськомовні літературні твори різних жанрів. Їхнє видання та поширення набуло вагомого значення у контексті українського руху, трансляції української культурної ідентичності в суспільстві у ХІХ – на початку ХХ ст. У цьому процесі українська мова відіграла виключну роль, незважаючи на етнічні відмінності. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. зусилля представників української культурної еліти були скеровані на формування української літературної мови й розширення сфери її вжитку. Мовна діяльність П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова та ін., які своєю творчістю охопили всі існуючі на той час літературні жанри, характеризується прагненням синтезувати в українській літературній мові східні та західні говори народної мови, народної пісні. Особлива роль у цьому процесі належала творчості Т. Шевченка. Завдяки представникам української еліти того часу, українська мова повстала як головна і незамінна складова особистої та колективної ідентичності, й, зрештою, як головна форма у боротьбі за національну культуру. Підкреслено, що реанімація фольклорних традицій особливо фіксується у періоди загострення політичних конфліктів. В Україні це відмічається під час Першої та Другої світових воєн, голодомору, опорного патріотичного руху, в період затвердження незалежності та зараз, коли відбувається військовий конфлікт на Сході країни. Завдяки фольклору відновлюються сторінки історії українського народу, заповнюються прогалини у його пам’яті. Хоч і побутує думка, що фольклор перебуває на стадії старіння та відмирання, він скоріше перероджується у нові форми, реінкарнується. Якщо раніше він поширювався лише в селянських спільнотах, зараз відмічаємо вплив у багатьох сферах суспільного життя. Показовим прикладом є виступ на «Євробаченні-2021» українського гурту «Go A», з піснею «Шум». Справжній мистецький вибух, веснянка, що належить до архаїчного пласту народного мистецтва, описана ще у 1856 році М. Максимовичем, очолила світові хіт-паради та ввійшла до топ-трендів. Таким чином, народно-пісенні практики проникають у масову культуру, предстаючи як найяскравіший репрезентат національної культури. У дисертації вперше в культурології обґрунтовано роль культурної пам’яті крізь призму народно-пісенної творчості, як чинника формування національної ідентичності, яка полягає у реактуалізації культурно-історичного минулого нації. Звернення до першоджерел, зокрема народної пісні, уможливлює механізм збереження національної цілісності, трансформуючись через емоційну складову пісенного виконавства в культурну пам’ять, яка формує власне ідентичність. Культурна пам’ять у поєднанні з опредмеченим в ній історичним досвідом у результаті становитимуть основу національної ідентичності. Поглиблено понятійно-категоріальний інструментарій культурологічного дослідження, зокрема уточнено поняття «культурна пам’ять», «національна ідентичність», «регіональна ідентичність» і «регіоніка». Введено поняття «мовчазна пам’ять» і «глибинність культурної пам’яті». Мовчазну пам’ять трактуємо як інформаційно-символічні змісти, образи минулого, які законсервовані у часі, побутують лише на родинному рівні, зберігаючи свою цінність і сакральний зміст. Глибину культурної пам’яті розглядаємо через символізм музично-поетичного полотна, яку можна виміряти кількістю писемних першоджерел, зафіксованих носіїв, які підтверджують наші дослідницькі теорії. Виявлено формуючі чинники пісенної культури Полтавщини та їх вплив на національну ідентичність. Визначальним чинником інтенсивного розвитку культури досліджуваного регіону стали народно-пісенні практики. Народно-пісенна творчість полтавського регіону вирізняється особливим багатоголоссям, тому її впізнають у світі – в Австралії, завдяки колективам «Боян» та «Чайка», Канаді, Чехії, де полтавський фольклор поширює український вокально-інструментальний гурт «Іґніс» та ін. Саме такі колективи виступають ідентифікаторами українського етносу, зберігаючи, примножуючи та відтворюючи культурну пам'ять шляхом осмислення культурного простору, усвідомлення власної історії, долі, збереження мови. Виокремлено підходи до феномену народно-пісенної творчості: культурологічний, етнокультурологічний, етнографічний, мистецтвознавчий, музикознавчий, біографічний, історичний, художньо-публіцистичний та регіоналістичний. Наголошено на необхідності відродження витоків пісенної культури – як важливого фактору розвитку сучасної, освіченої особистості. Здійснено глибинне дослідження культури полтавського регіону, зокрема його фольклорних першоджерел, що допоможе пізнати сутність регіональних культурно-мистецьких процесів і відтворити цілісність та історичну послідовність культурного розвитку України загалом. Ключові слова: культурна пам’ять, регіональна культура, національна ідентичність, регіональна ідентичність, мовчазна пам’ять, народна пісня, українська фольклористика, регіоніка, народно-пісенні практики, Полтавщина, фольклор.