Становлення і розвиток Національного військово-історичного музею України (1995–2013 рр.)

Abstract

У дисертації на засадах історичного, логічного та діалектичного підходів наукового пізнання, з використанням загальнонаукових, спеціальних наукових і конкретно-проблемних методів висвітлено процеси становлення й розвитку музейної справи Збройних Сил України на прикладі діяльності Національного військово-історичного музею України у період з 1995 по 2013 рік. З метою повноцінного аналізу обраної теми досліджено історіографію, зібрано та опрацьовано джерельну базу, що дало змогу об’єктивно, у хронологічній послідовності відтворити особливості розбудови музейної справи Збройних Сил України в контексті системи виховної і соціально-психологічної роботи, визначити місце та роль Національного військово-історичного музею в ній. Водночас на основі сучасних наукових поглядів уточнено поняття інституціонального розвитку головної музейної установи Міністерства оборони України і моделі системи евристичного музейного пошуку, що в підсумку вдосконалило понятійний апарат проведеного дослідження. Розкрито використання мережі музейних утворень Сухопутних військ, Повітряних сил, Військово-морських сил, Військ зв’язку Збройних Сил України, а також Головного управління розвідки, Військово-медичного департаменту, Департаменту військової освіти і науки Міністерства оборони України і Військово-історичного музею Національного університету оборони України імені Івана Черняховського для побудови дієвої системи виховної та соціально-психологічної роботи з особовим складом Збройних Сил і громадянами України. Акцентовано, що, починаючи з 1995 року, відповідальність за забезпечення державницької змістовності, досягнення очікуваного рівня інституціональності, здобуття належного суспільного визнання такого структурного об’єднання була покладена на головну музейну установу Міністерства оборони України: з 1995 по 1998 рік – Музей Збройних Сил України; який в подальшому змінював свої назви відповідно до зміни статусу: з 1998 по 2010 рік – Центральний музей Збройних Сил України; з 2010 року й по нині – Національний військово-історичний музей України. З огляду на це, запропоновано відповідну періодизацію і проведено детальний аналіз етапів становлення і розвитку Музею Збройних Сил – Центрального музею Збройних Сил – Національного військово-історичного музею України в період з 1995 по 2013 рік (до моменту анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим і початку Антитерористичної операції на Сході України). Проаналізовано особливості процесів створення чотирьох філій Центрального музею Збройних Сил України: Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки, Музею Ракетних військ стратегічного призначення, Військово-морського музейного комплексу «Балаклава», Військово-морського музею України, а згодом приєднання до Національного військово-історичного музею України ще двох: Меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут», Музею «Герої Дніпра». Охарактеризовано діяльність цих підпорядкованих музейних утворень у досліджуваний період, узагальнено результати їх роботи, а також визначено здобутки головної військової музейної установи. Встановлено умови, що сприяли досягненню належного інституціонального рівня і суспільного статусу Національного військово-історичного музею України. Обґрунтовано важливість відносно відокремлених і взаємопов’язаних двох складових такого успіху: адміністративної і соціальної. Визначено умови сталого інституціонального розвитку та збереження суспільного значення музейної установи в сучасному середовищі й на перспективу. Розкрито роль особистості керівника в отриманні інституціонально й суспільно значущих результатів діяльності музею. Виокремлено позитивні управлінські практики, напрацьовані колективом музею під керівництвом кандидата історичних наук, полковника Віктора Карпова. Згруповано напрями діяльності головної музейної установи Міністерства оборони України в розрізі визначених інституціональних етапів її життєвого циклу з 1995 по 2014 рік. Розглянуто практичні аспекти національно-патріотичного виховання в Україні як інструмента реалізації інформаційної політики держави. У цьому контексті конкретизовано основні напрями функціонування і завдання, що виконував Національний військово-історичний музей України протягом всього періоду діяльності та станом на 31 січня 2013 року. З огляду на це, в історичному вимірі досліджуваного періоду представлено особливості науково-дослідної, культурно-освітньої, експозиційної і методичної роботи, а також музейної PR-діяльності, спрямованої на формування у відвідувачів почуття патріотизму, національної ідентичності, бажання знати історію становлення держави та її війська. Проаналізовано, починаючи з 1995 року, шляхи формування системи наукового комплектування фондів головної музейної установи Міністерства оборони України, до періоду грудня 2013 року. Персоніфіковано учасників цих процесів. Охарактеризовано структурні підрозділи музею, що, відповідно до свого функціонального спрямування, забезпечували надходження, описування і зберігання музейних предметів, вказано керівників, які відповідали за цей напрям музейної діяльності. Узагальнено показники надходжень музейних предметів до основного та науково-допоміжного фондів Музею Збройних Сил України (Центрального музею Збройних Сил України, Національного військово-історичного музею України) у період з 1995 по 2013 рік. Згруповано та представлено музейні предмети, наявність яких у колекції музею вказує на те, що саме ця музейна установа, крім інших вагомих здобутків, претендує на національний статус в інституціональній ієрархії. Акцентовано на тому, що отримані результати наукового комплектування фондів стали можливими завдяки продуктивній співпраці музейних працівників, структурних підрозділів Міністерства оборони України та громадськості, а також використання моделі системи евристичного музейного пошуку. Обґрунтовано, що саме такий комплексний підхід сприяє прогнозованим підсумкам роботи та може бути рекомендований як позитивний науково-практичний досвід для розбудови будь-якої музейної установи. У підсумку доведено, що сталого інституціонального й суспільного розвитку Національний військово-історичний музей України і його філії, станом на 31 грудня 2013 року, досягнули завдяки фаховому музейному адміністративному менеджменту, збалансованій системі наукового комплектування фондів та адаптованій до умов сьогодення результативній моделі евристичного музейного пошуку. Підкреслено, що встановлені, відповідно до правового нормування роботи, правила позитивно вплинули на організаційно-методичну та практичну діяльність музейних утворень у військових частинах різних родів військ, військових закладах освіти й установах, а фаховий планово-методичний супровід функціонування військових музеїв Збройних Сил України сприяв належному збереженню військово-історичної спадщини українського народу.