Поліхудожні проекти у виконавській творчості українських ансамблістів кінця ХХ - початку ХХІ століть

Abstract

Метою статті є дослідження виконавських поліхудожніх проектів у семіологічному контексті форму вання нової системи художньо-мистецької комунікації в камерно-інструментальній ансамблевій творчості України кінця ХХ - початку ХХІ століть. Методологія. Застосовано теоретико-музикознавчий, семіотичний, кінесичний, герменевтичний методи аналізу. Наукова новизна. Дослідження поліхудожніх виконавських проектів вказує, що у співпричетності до проблем культур-герменевтичного характеру, семіотичний аспект організації сучасних камерно-інструментальних композицій та моделювання концертно-виконавських програм впливає на формування нової системи художньо-мистецької комунікації. Відбувається трансформація принципів внутрішньо- та зовнішньо-ансамблевої взаємодії в контексті руху до міжмистецького універсалізму виконавсько-інтерпретаторської майстерності та посилення режисерсько-генеруючих інтенцій ансамблевої творчості українських камерно-інструментальних колективів. Висновки. Наприкінці ХХ - початку ХХІ століть українські ансамблісти займають дедалі активнішу позицію щодо ініціації створення власного творчо-концептуального середовища шляхом розробки естетико-семіотичних платформ музично-виконавських проектів. Аналіз результатів режисерських інтенцій учасників ансамблевих колективів виявляє застосування специфічних поліхудожніх засобів організації простору мистецької комунікації та когнітивних механізмів надання йому культурного смислу і функцій, що веде до появи мистецьких проектів з універсальною семіотикою. Їхнє практичне втілення стимулює еволюцію принципів внутрішньо- та зовнішньо-ансамблевої взаємодії та призводить до виникнення типу універсального інтерпретатора, який володіє високим рівнем комунікативно-рольової мобільності та артистичної пластичності у міжстильовій та міжмистецькій площині опанування різновидових засобів виконавської техніки та вибудовування інтертекстуально-асоціативних зв’язків між культурно-художніми феноменами і творчими персоналіями різних історико-стильових епох і мистецьких шкіл. Вихід за межі суто музично-виконавських можливостей у поліхудожні виміри авторських концептуальних проектів є свідченням пасіонарності українських ансамблістів як творчих особистостей, що «тут і зараз» закладають семіологічне підґрунтя формування нової системи художньо-мистецької комунікації у контексти загальної естетико-герменевтичної концепції камерно-інструментального виконавства сучасної доби.