Людиновимірність світоглядної парадигми метамодернізму: соціокультурні трансформації та практики

Abstract

Метою статті є визначення людиновимірності як світоглядної основи культурної парадигми метамодернізму, що виявляє себе в сучасних культурних практиках і трансформаціях. Методологія дослідження орієнтована на системний підхід та діалектичний метод, що надає можливості визначити особливості світоглядної парадигми в контексті соціокультурних трансформацій і культурних практик. Наукова новизна. Уперше виявлено специфічну світоглядну особливість некласичної парадигми культури, що викликає до життя екзистенційні феномени в «добу непевності» (за З. Бауманом) та фіксує в метафорах «нової щирості» й «нового гуманізму» потужний потенціал смислотворень і людиновимірності. Висновки. Постнекласичні практики мають яскравий прояв у культурі метамодерну. Вона характеризується особливим переживанням єдності частини та цілого. Взаємодія суб’єктів у світі нових сприйняттів пов’язана з прагненням гармонії, відкритості та цілісності. Цілісність, яка раптово відкривається людині у своїй повноті, є тим важливим станом, який переживають і розум, і душа, і тіло. Метамодерністи схильні наголошувати як на внутрішньому розвитку особистості, так і на політичних та соціальних аспектах. Обмірковуючи перспективи політичних інструментів, все ж таки зосереджуються на перетині глибини внутрішніх потреб людини та зовнішньої складності реального життя. Світоглядною домінантою «метамодерної доби» можна визначити «людиновимірність» як фундаментальний потяг до цілісності, вільного діалогу, балансу між піднесеним і прагматичним, між діяльнісною любов’ю та піклуванням, розуміння множинної реальності тощо. Людиновимірність постає не просто світоглядним орієнтиром, але й дієвим методом взаємодії «Я» – «Інший», що спонукає до життя різноманітні культурні практики та соціокультурні трансформації сучасного соціуму.