Трансформація української народної хореографії та її концептуалізація в театрі танцю Павла Вірського

Abstract

Структура роботи обумовлена загальною концепцією, логікою розкриття означеної проблеми, її змістом, метою та поставленими науковими завданнями дослідження, яке побудовано за хронологічно-проблемним принципом. У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, завдання, методологічні засади, визначено й розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, вказано форми її апробації й публікації положень дослідження, умотивовано структуру роботи. У першому розділі проаналізовано праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, архівні матеріали, періодику, які під різним кутом зору розкривають процес розвитку української народно-хореографічної культури. Окресливши науково-теоретичну й методологічну парадигму вивчення проблеми, яка ґрунтується на загальних і спеціальних методах пізнання в галузі мистецтвознавства, у роботі уточнюються і доповнюються терміни й поняття, серед яких базовими є «театр танцю», «музично-хореографічна театральна драматургія», «хореографічний симфонізм і поліфонія», «театральна образність» та ін., розглядаються шляхи формування народно-сценічного танцювального мистецтва в Україні. Констатовано, що все це сприяло дослідженню процесів трансформації народного танцю, який як поліфункціональне явище виступає одночасно потужним акумулятором танцювального фольклору і його складової народноігрової культури, естетичних цінностей, засобом ідеологічно-виховного впливу, а також реалізації рекреаційних потреб людини й суспільства та висвітленню питань, що раніше не розглядали в мистецтвознавчому аспекті. У другому розділі в хронологічній послідовності аналітично розглянуто етапи становлення й розвитку українського народно-сценічного танцювального мистецтва та зародження його ансамблевої форми, місце і роль балетмейстерапостановника Павла Вірського у створенні першого Державного танцювального ансамблю України. Виявлено, що вже в перших його народно-сценічних постановках були репрезентовані культурно-мистецькі традиції окремих етнічних груп населення України. Встановлено, що його народно-сценічний танець є академізованою мистецькою формою, в якій процес академізації відбувався шляхом синтезування елементів народної і класичної хореографії. Доведено, що фахово реставруючи унікальні зразки театралізовано-танцювального фольклору як безцінну джерельну базу розвитку сценічно-хореографічної культури народу, Павло Вірський неухильно дотримувався першопочаткових принципів його побудови. Сценічно-хореографічний досвід Павла Вірського в контексті розвитку видовищних форм проаналізовано в третьому розділі. Уміле поєднання автентики багатьох фольклорних традицій з новими сценічними формами сприяв появі театралізованих хореографічно-образних постановок. Акцентовано увагу на тому, що тенденції розвитку народно-танцювального мистецтва відомого балетмейстера свідчать про жанрове розмаїття та змістовну оригінальність, а сюжетний танець презентовано широким спектром сценічних форм, що своїми специфічними пластичними засобами створювали конкретне сценічне дійство. У дисертації встановлено, що створення сюжетного танцю супроводжувалось багатою палітрою виражальних засобів, одними з яких, передусім, є лексична мова танцю, котра уособлює національні особливості народу, і композиційний малюнок, який створюється і розвивається за законом драматургії, переходячи з більш простого у більш складний. У танцювальних постановках Павла Вірського сюжетний танець часто несе в собі як орнаментальний, так і ігровий характер, розкриваючи національний колорит хореографічної постановки митця в його авторському театрі народного танцю, який у процесі розвитку тяжіє до театрально-драматичного жанру більш, ніж до театру балетного. У роботі відзначено, що, створюючи театралізовано-хореографічну мінівиставу, динамічно розвиваючи її зміст і вкладаючи своє хореографічно-образне бачення, балетмейстер намагався в зовнішніх пластичних формах передати не тільки емоційно-душевний стан, але й образний характер сценічного персонажа. Це було можливо завдяки тому, що кожний танцювальний рух митець створював у тій формі, яка найвиразніше розкривала внутрішній стан. У дослідженні доведено, що в результаті пошуків нових форм та експериментальних структур хореографічних постановок Павлу Вірському вдалося розширити жанрові кордони української народної хореографії, наблизивши їх до стилю вистави. Застосовуючи у своїх театралізованих міні-виставах хореографічну поліфонію та метод симфонічного письма, балетмейстер створював танцювальні постановки принципово нової якості: у них яскравіше й глибше розкривалася тема, ідейний задум і драматургія. У висновках науково обґрунтовано, що в результаті аналізу процесу становлення й трансформації народно-танцювального мистецтва воно у своєму розвитку пройшло тривалий шлях – від найпростіших танків до форми театру танцю, у якому танцювальний фольклор став художньо-стилістичною основою театралізовано-образних хореографічних постановок Державного заслуженого академічного ансамблю танцю України під керівництвом Павла Вірського.