Короткий опис(реферат):
Оркестр – одне з унікальних явищ в історії культури. Усі дослідники
симфонічної творчості будь-якого композитора також, фактично, вивчають і
оркестр1. Адже зміни в оркестрі віддзеркалюють як загальні тенденції розвитку
музичного мистецтва, так і особливості трактування оркестру кожним
композитором. У випадку аналізу симфонічних творів оркестр природньо
знаходиться в центрі уваги. Але навіть за умови звернення до композицій,
написаних для окремих інструментів, очевидно, можна знайти ознаки впливу
оркестрових жанрів і в них. Позначки у фортепіанних творах ніби труба, як
дзвони, є проявом тембрового мислення композиторів і складовою частиною
оркестрового мислення. Вислови на кшталт «фортепіано-оркестр» (зокрема,
стосовно трактування фортепіано Ф. Лістом чи С. Рахманіновим) – яскравий
приклад переплетіння двох систем мислення. З іншого боку, в оркестрових
композиціях (згадаємо Р. Шумана чи Й. Брамса) вельми часто присутня типова
фортепіанна фактура, що свідчить про відображення фортепіанного мислення у
творах для оркестру. Тож обидва типи мислення проявляються не тільки в
«своїй» царині, а впливають одне на одне2.
Вивчення оркестру загалом і спеціальних оркестрових прийомів зокрема
триває майже два століття, але й донині багато аспектів оркестрового дискурсу
комплексно не розглянуто: вивчення особливостей оркестрового мислення,
дослідження специфічних прийомів оркестрового викладу, їх драматургічне
значення та відмінності інтерпретування композиторами різних стилів. Прикро,
що зауваження М. Тараканова щодо підлеглого становища оркестрознавства з-
поміж музичних наук, зроблено кілька десятиліть тому, справедливе й донині:
ця галузь музикознавства знаходиться «ледь не в загоні» [54, с. 5].
У центрі уваги дисертації – один із найменш вивчених і одночасно
генетично притаманний оркестрові прийом – інструментальне соло. Воно
досліджується у трьох аспектах: теоретико-методологічному та історико-
хронологічному в першому розділі дисертації; в аналітичному – в другому
розділі. Аналіз еволюції соло здійснюється в контексті історії оркестру з
акцентом на взаємозалежності трансформування соло й розвитку оркестру.
На відміну від низки типових, притаманних саме оркестрові, прийомів
(дублювання, педалі, фону, перегукування тощо) соло-техніка така несхожа на
різних етапах існування оркестру, що цілком відображає модифікації
останнього. Залежно від ролі соло, інтенсивності його залучення, мети
вживання, функцій у композиції, кількості випадків та іншого звучання
оркестру дуже відчутно змінюється. Тож інструментальне соло набуває
значення своєрідного рефлектору трансформацій оркестру при кожному
сходженні останнього на чергову еволюційну вершину.
Зазначений взаємовплив еволюції соло й розвитку оркестру дає підстави
для дихотомічної періодизації історії оркестру. Перша фаза – солостримуюча
(розвиток соло в оркестрі гальмується низкою чинників) – охоплює період
XVII – першої половини XVIII століть. Друга половина XVIII століття – це
перехідний період до солостимулюючої фази. Її дія починається на межі XVIII-
XIX століть і триває по теперішній час. Інструментальне соло у другій фазі
відіграє в оркестрових творах дуже важливу роль, виконує різноманітні
функції.
У межах кожної фази послідовно або одночасно можуть функціонувати
кілька оркестрових концепцій. Так у дисертації названо цілісну систему
поглядів на оркестр у певний період його існування, зумовлених комплексом
музичних і немузичних чинників. Трансформування оркестру – складний і
багатокомпонентний процес, у якому переплетено взаємопов’язані фактори, що
«керують» оркестровими концепціями. Ґрунтовна модифікація складників
призводить до фундаментальної трансформації розуміння оркестру загалом і,
як наслідок, до зміни однієї концепції іншою. Також можливо формування
систем, в якій співіснують різні трактування оркестру одночасно.
Для дослідження обрано оркестрові твори Й. С. Баха, Л. Бетховена,
Г. Берліоза, Й. Брамса, А. Брукнера, Г. Ф. Генделя, К. Дебюссі,
М. Калачевського, А. Кореллі, Ф. Ліста, М. Лисенка, Г. Малера,
В. Сокальського, І. Стравінського, П. Чайковського, Р. Шумана, Ф. Якименка та
ін. (загалом проаналізовано близько вісімидесяти партитур понад двадцяти
композиторів).
Вибір для аналізу творів кінця XVIII – початку XX століть зумовлено
дуже інтенсивною модифікацією соло в оркестрі впродовж саме цього періоду,
особливим розмаїттям його функцій у творах, остаточним формуванням
оркестру як самостійної і незалежної установи, стабілізацією складу оркестру.
Актуальність дослідження визначається тим, що соло практично ніколи
не розглядалося комплексно попри значну поширеність прийому в симфонічній
музиці. Відсутні фундаментальні наукові праці, присвячені соло як
спеціальному способу оркестрового викладу, драматургічному чиннику, засобу
виразності. Тож поширеність соло поєднується із украй малою кількістю його
досліджень.
Соло (серед іншого в сенсі втілення самотності в музиці) вивчається – чи,
принаймні, згадується – практично всіма, хто системно аналізує оркестр.
Більшість авторів досліджує соло в розділах, у яких розглядаються особливості
окремих інструментів. Принагідно згадується воно в монографіях, у працях, присвячених окремим симфонічним жанрам, або певному стилю. Соло трактується: як особлива оркестрова техніка і аналізується окремо чи в контексті інших
оркестрових явищ [32]; як особливий засіб виразності [67, 118, 172, 190]; як
фактурний прийом [146]; як колористичне явище [93, 190]. Оркестрант, який
виконує соло, належить до особливої «касти» [184, 188, 195], йому
притаманний певний емоційний стан [171, 180].
По-перше, попри інтенсивне використання терміну «соло» й розмаїття
точок зору щодо його трактування, донині відсутня систематизація
інструментального соло в музиці, через що значна кількість питань залишається
нерозв’язаною або, принаймні, потребує уточнення. Це пов’язано із тим, що
саме у музикознавстві «соло» має дуже багато інтерпретацій. Соло
використовується для: (1) підкреслення наявності саме одного інструмента
загалом (П’єса для флейти solo); (2) акцентування уваги на рельєфності соліста
з-поміж інших виконавців (Oboe I solo); (3) використання тільки одного
струнного інструмента з усієї групи (Violino solo з групи перших скрипок);
(4) ситуації, коли інструмент (у другому і третьому випадках) грає із
супроводом інших оркестрантів; (5) коли інструмент (у другому і третьому
випадках) грає без супроводу; (6) позначення імпровізації у джазі; (7) залучення
кількох однакових інструментів для гри в унісон чи октаву із супроводом;
(8) чи без нього і т. п. Багатозначність, посилена синонімами, часом призводить
до термінологічної плутанини, нечіткості у вживанні термінів «соло»,
«солюючий», «індивідуальний», «унісонний», які в одних випадках
трактуються як синоніми, а в других указують на цілком несхожі ситуації. Тож
термінологія потребує удосконалення.
По-друге, у дослідженнях відсутнє принципове розмежування соло в
оркестрі із супроводом і без нього. Ступінь вивчення різних типів соло
неоднаковий. Так, позаоркестрове соло (соліст не входить до складу оркестру
розглянуто різнобічно. Солюванню із супроводом (у дисертації визначено як
солюючий інструмент) також приділено чимало уваги на відміну від гри
одного інструмента в оркестрі без акомпанементу (названого у дисертації
абсолютним соло). С. Василенко, А. Веприк, М. Зряковський, В. Пістон та інші
вживають «соло» в усіх випадках і не аналізують відмінності між звучанням
інструмента на тлі акомпанементу як оголено-чистого тембру, не з’ясовують
причини, що спонукають композиторів до залучення цього прийому, не
досліджують виразність соло-епізодів без супроводу, не вивчають питання
виконавської майстерності гри соло, не розглядають вплив соло без супроводу
на драматургію композиції і т. п.
Об’єкт дослідження: симфонічний оркестр у творах європейських
композиторів кінця XVIII – початку XX століття.
Предмет дослідження: еволюція інструментального соло як
репрезентант трансформації симфонічного оркестру в означений період.
Мета дослідження: визначити конструктивні й виражальні функції
інструментального соло на базі вивчення закономірностей оркестрового
викладу у симфонічних творах європейської музики кінця XVIII – початку
XX століття на основі еволюції соло в оркестрі.
Відповідно до зазначеної мети поставлено такі завдання дослідження:
– визначити поняття «оркестрова концепція» і з’ясувати чинники, які її
формують;
– пояснити дихотомічну періодизацію історії оркестру;
– довести залежність між еволюцією соло і розвитком оркестру;
– обґрунтувати, що саме обрані для аналізу твори є етапними для
становлення соло в оркестровій концепції;
– проаналізувати фактори, які сприяли появі і розвитку соло в оркестрі;
– систематизувати різновиди інструментального соло в музиці із
відповідним удосконаленням категоріально-термінологічного апарату;
– з’ясувати драматургічні функції соло без супроводу;
– визначити критерії відбору тембру для соло в оркестрі;
– конкретизувати завдання виконавця-соліста в оркестрі.
Методи дослідження: історико-компаративний (для виявлення
відмінності у підходах до оркестру загалом і техніки соло зокрема, значення
оркестрового соло у драматургії композиції, ролі соло в оркестрі у творчості
певного митця); аналітичний (з метою виявлення основних тенденцій
формування соло у музиці та його систематизації, виявлення інтонаційно-
драматургічної специфіки творів, обраних для дослідження); системний підхід
(для розгляду соло як комплексного явища, трактування соло не як рідкісного,
виключно технічного прийому, а як поширеного засобу виразності). Плідним є
міждисциплінарний підхід, який дає змогу врахувати в процесі дослідження
оркестру психологічний, соціальний, філософський, культурний та інші
аспекти
Практичне значення роботи. По-перше, систематизація і типологізація
соло в музиці дозволяє усвідомити цей засіб виразності як поширений, а не
випадково-екзотичний прийом. По-друге, пов’язати історію оркестру із
еволюцією соло. По-третє, практично допомогти оркестрантові через уточнення
технічних та емоційних завдань, які виконання соло ставлять перед ним. По-
четверте, використати запропоновану термінологію в аналізі партитур із метою
отримання однозначних чітких визначень. По-п’яте, проведений аналіз і
висновки стануть у пригоді виконавцям, диригентам, музикознавцям,
композиторам. Музикознавцям – для вивчення окремого твору чи стилю;
диригентам і виконавцям – для формування виконавської концепції,
викладачам інструментознавства та історії музики (зарубіжної та української) –
для опрацювання зі студентами різних тем.
Суть розробки, основні результати:
Виконаний аналіз симфонічних творів композиторів різних національних
шкіл і музичних стилів кінця XVIII – початку ХХ століття з позиції соло в
оркестрі дозволяє зробити наступні висновки.
1) У кожній з оркестрових концепцій інструментальне соло відіграє
неоднакову роль. Зростання кількості випадків його залучення (мала
поширеність соло в ранньому оркестрі і дуже відчутне посилення його позицій
надалі) поєднується з постійним якісним перевтіленням. Це віддзеркалює
трансформацію оркестру, яка, своєю чергою, безпосередньо пов’язана зі зміною
світогляду митців.
Соло в оркестрі – це втілення цілком нових емоцій і впливовий чинник
драматургії твору. Завдяки граничній персоніфікованності висловлювань,
привнесенню в оркестр неймовірної динамічної палітри саме соло утворюють
відчайдушно-проникливі, гранично-щирі художні образи. Інколи соло ніби
«підноситься» над оркестром, підкреслюючи у такий спосіб особливість – аж до
відчуження – виділеного музичного матеріалу. Соліст виокремлюється від
узагальненого цілого (чит.: оркестру) і уособлює унікальний персонаж-характер
(чит.: соліста). Виведення на перший план не змішаних, а чистих тембрів через
загальне збільшення «ваги» тембру як засобу виразності відчутно зміцнює
інструментальне соло, сприяє розквіту абсолютного соло, солюючих тембрів,
солюючих груп і ансамблів «ніби-камерної-музики» в середині оркестру. Це,
своєю чергою, посилює яскравість співставлення барв і контрастність фактур,
спричиняє появу кількох рівноважних центрів тяжіння і стимулює глибинну
трансформацію оркестру загалом.
Соло й оркестр співіснують не як паралельні, замкнуті на собі системи, а
як взаємозалежні. Кожна зазнає дедалі значнішого впливу іншої, що обумовлює
розвиток обох складників. Звичайно, це соло підпорядковано оркестру як
складнішій, багаторівневій, багатоелементній структурі, але обидва компоненти
інтегровані один в одне і незчисленні грані кожного розкриваються
максимально повно
2) Дихотомічний поділ історії оркестру на солостримуючу і
солостимулюючу фази обумовлений принципово відмінною роллю
інструментального соло в кожній з них. Такий поділ також свідчить про
178
безпосередню залежність між соло й оркестром. Проявом гомогенної структури
стають недиференційована струнна група, перманентні точні (унісонні та
октавні) дублювання між різними інструментальними групами і відсутність
сталого функціонального розподілу матеріалу між оркестровими групами.
Домінантне положення струнної групи як єдиного центру тяжіння, що ніби
абсорбує інші тембри, концентрація навколо нього інших оркестрових груп
формує доцентрований рух. Це своєю чергою призводить до того, що
узагальнений тембр струнної групи – без фактичного диференціювання на
окремі тембри-барви – є настільки очевидним і незмінним, що асоціюється із
звучанням оркестру загалом і обумовлює перевагу монохромного забарвлення.
Усе перераховане пояснює принципову перевагу загальнооркестрового і
групового над індивідуалізованим і сольним звучанням, гальмує
персоніфікованість звучання, обмежує прояви концертності та концертування в
середині оркестру і, як наслідок, стримує солювання в оркестрі. Тож цей період
визначено як солостримуюча фаза.
Формування соло в оркестрі – тривалий історичний процес. На відміну
від більшості інших типових оркестрових прийомів (наприклад, дублювання,
яке є органічною частиною звучання оркестру з першої миті його народження)
соло – і особливо абсолютне інтра-соло – мало складний і вельми тривалий
шлях розвитку. Це виділяє соло поміж інших оркестрових прийомів і вкотре
підкреслює міцність і нерозривність зв’язку саме між еволюцією соло і
модифікацією трактування оркестру загалом.
Соло функціонує в оркестрі на кількох щаблях: локальному (вплив соло як технічного і як виражального прийому обмежено нетривалим епізодом) і на загально-оркестровому (як чинник, що впливає на драматургію композиції загалом, підкреслює кульмінацію, акцентує увагу на переломному моменті тощо). Технічна і виражальна складові завжди поєднуються у соло, але залежно від контексту перший або другий компонент превалює. На загальнооркестровому щаблі поєднання технічної і виражальної сторін симбіотичне, тож їх, фактично, неможливо відокремити в аналізі.
Соло без супроводу і соло із супроводом в середині оркестру відмінні між собою за виразністю, драматургічною роллю, слуховими відчуттями тощо. Через це вони мають розглядатись як два окремих різновиди соло. З цього випливає потреба їх розмежування завдяки спеціальним термінам: соло в оркестрі із супроводом інших інструментів названо солюванням або солюючим тембром, соло одного інструмента за цілковитого мовчання інших – абсолютним соло. Власні назви отримали й інші види соло: соло інструмента, який не входить до складу оркестру – екстра-соліст (залежно від наявності чи відсутності інструмента-дублера у складі оркестру, здійснено додатковий поділ цього виду соло). Соліст, який є безпосереднім учасником оркестру – інтрасоліст. Гра кількох однакових інструментів в унісон без супроводу – подвійне (потрійне, четверне тощо) соло. Гра одного інструмента на «тембрально-прихованому» тлі – quasi соло. Соло у джазі – соло-імпровізація (із додатковим поділом залежно від наявності чи відсутності акомпанементу).
6) Абсолютне соло залежно від свого місця в композиції може бути початковим, серединним і прикінцевим. Найбільше на драматургію твору впливає серединне соло завдяки здатності «ламати» рівномірне розгортання музичного матеріалу, створювати перепочинок у драматичній ситуації. Водночас серединне соло може додати ліричності висловлюванню, сприяти персоналізації, втілювати особливу атмосферу. Початкове соло дещо меншою мірою впливає на драматургію твору, але завдяки особливому місцю в композиції часто набуває знакового сенсу; може стати символом не тільки конкретного твору, не тільки творчості окремого композитора, а й цілої епохи нового напрямку в мистецтві. Прикінцеве соло є рідкісним, що пояснюється відтінком непевності, незавершеності, який притаманний звучанню тільки одного інструмента без супроводу в останніх тактах оркестрової композиції. Тож композитори, зазвичай формально уникаючи абсолютного прикінцевого соло, використовують певні оркестрові прийоми, що утворюють ефект прикінцевого соло. Йдеться про своєрідну «алхімію соло» (за аналогією із «алхімією тембру»): «соло-ефект» без фактично виписаного соло.
Початкове соло здатне виступати в різних якостях і набувати неоднакового значення, а саме:
– символу, коли початковий імпульс, що утворюється завдяки граничній концентрації емоції на вкрай обмеженому просторі соло, особлива характерність співвідношення мелодичної і ритмічної основ, типовість інтонацій, використання крайніх регістрів інструмента та/або специфічних прийомів гри – все наповнює символічністю початок не тільки окремого твору, а, часом, і музичного напрямку загалом;
– настрою, що готує композицію. Початкове соло відображає загальну атмосферу твору, репрезентує її стисло, концентровано;
– ідеї твору. Викладається головна теза і впродовж інтенсивного розвитку – тембрового, гармонічного, мелодичного, ритмічного тощо – відбуваються її перевтілення;
– звукозображального прийому. У такому випадку соло відтворює спів птаха, поступ кроків жалібної процесії, звуки чарівного рогу тощо;
– формоутворюючого чинника. Соло (модифіковане або незмінне) з’являється у композиції і надалі, скріплює форму остинатними повтореннями, насичує твір первинною інтонацією, формує нові поспівки і теми.
Початкове соло може поєднувати декількох названих вище ознак.
Серединне соло може виконувати наступні функції:
– розріджувати густе і щільне звучання оркестру, утворювати ансамблеві поєднання в середині оркестру, урізноманітнювати фактуру викладення;
– привносити в звучання оркестру персоніфікованість висловлювань, безмежно посилювати відтінок відвертості;
– підкреслювати драматургічно важливий момент розгортання музики;
– посилювати концертність твору через активізацію чистих тембрів, діалогічність на кількох рівнях, барвистість оркестрової тканини;
– посилювати ефект концертування завдяки зростанню ролі кожного інструмента, які набувають значення тимчасових солістів, що може сприяти зміні трактування оркестру як єдиного монолітного утворення.
Прикінцеве соло може виступати як:
– своєрідний заспокоювач розвитку в композиції завдяки привнесенню в останні такти прозорості і ясності викладення у поєднанні із тендітно-тихим звучанням;
– як остаточна, безсумнівна, беззаперечна авторська крапка-вирок.
Всі три види соло «співпрацюють». Найбільш рельєфно проявляються
«стосунки» між початковим і серединним соло, коли перше виступає як
імпульс, що спричиняє подальшому розгортанню матеріалу, а серединне соло
стає ніби продовженням початкового: експонує видозмінені, якісно
трансформовані первісні інтонації. Прикінцеве соло також може логічно
продовжувати низку серединних soli. Така взаємодія різних видів соло
підтверджує їх значний вплив на драматургію композиції.
7) Особливої уваги заслуговує вибір композитором тембру для абсолютного соло – він зумовлюється специфікою звучання інструмента і залежить від місця використання соло. Завдяки аналізу можна стверджувати, що прискіпливість і надзвичайна увага композитора до вибору тембру інструмента-соліста є незмінною. Вибір залежить у першу чергу від драматургічної функції соло і від місця його залучення. Більш яскраві і харàктерно-забарвлені тембри духових значно рельєфніші, порівняно із струнними інструментами, за умови викладення тези-ідеї, особливо на початку твору. З іншої сторони, соло як засіб привнести у композицію тендітність, чуттєвість, смуток швидше асоціюється із солюючим струнним інструментом, представникам тільки цієї оркестрової групи притаманне неповторне вібрато звуку, яке єдине здатне відтворити неймовірне тепло. Таким чином, існує відчутна залежність між місцем використання соло і поширеністю одних та нечастим залученням інших інструментів. Але художня мета однозначно і безумовно залишається визначальною в процесі вибору композитором тембру
для соло в оркестрі.
8) У дисертації проаналізовано симфонії українських композиторів XIX століття. Відзначено, що насамперед через політичні складові розвиток симфонічної музики в Україні має особливості у порівнянні з багатьма іншими країнами. Національна симфонічна культура поволі формується впродовж ХІХ століття, аби «вибухнути» неймовірним інтересом композиторів до жанрів симфонічної музики у 10–20 роках ХХ століття. Твори ХХ століття для оркестру ґрунтовно вивчені дослідниками у багатьох аспектах. У той же час увага музикознавців до специфіки оркестрового викладення у вітчизняних композиторів ХІХ століття дуже мала. Тому здійснений у дисертації аналіз оркестрування цих творів в аспекті соло дозволив поглибити існуючі на сьогодні їх дослідження. Так, доведено, що художня виразність соло в оркестрі цілком усвідомлюється вітчизняними композиторами. Це дозволяє їм втілювати – завдяки залученню поширеного у західноєвропейському оркестрі прийому – цілком автентичні національні образи, синтезувати у такий спосіб європейські і вітчизняні традиції, як, наприклад, у Симфонії М. Калачевського.
Саме вивчення оркестрування Симфонії невідомого автора початку XIX століття ставить під сумнів «недоторканість» партій різних інструментів і зазначене у передмові до Симфонії «невтручання» редактора до всіх партій,
крім мідної духової групи. Неймовірне поширення інструментального соло – у
першу чергу абсолютного соло у різних інструментів, але також і солювання
таких малопоширених на початку ХІХ століття інструментів, як кларнет або
185
литаври, – стає додатковим аргументом на користь створення Симфонії значно
пізніше, ніж вважає багато дослідників.
9) Інструментальне соло в оркестрі можна цілком визначити як пан-
європейський прийом. Завдяки вивченню симфонічних творів композиторів
різних країн можна стверджувати, що частота залучення соло, його якість,
драматургічні функції, вплив на оркестр загалом мало залежать від
національної школи, але безумовно пов’язані з часом створення композиції.
Перманентні видозміни соло свідчать про невпинне переосмислення прийому
композиторами.
10) Подальші дослідження еволюції інструментального соло в оркестрі є дуже перспективними і можуть бути скеровані в кількох напрямках.
По-перше, це особливості соло в оркестрі ХХ – ХХІ століть загалом. У
центрі має знаходитись аналіз нових структур оркестру, пов’язаних із новими
засадами його побудови. Жодним чином не применшуючи життєвість,
значимість, поширеність традиційного підходу до оркестру як єдиної, сталої,
міцної структури, його інтерпретування у ХХ – ХХІ столітті часом більш схоже
на колектив солістів. Підтвердженням поширеності такого трактування є
багаторядкові партитури, в яких кожен оркестрант, до якої б групи він не
належав, має власну партію. Тобто кілька десятків виконавців трактуються
композитором як об’єднання солістів. Це означає виведення соло на наступний
якісний щабель. З іншої сторони можуть створюватись партитури із
підкресленою густиною викладу, в яких принципово уникається розрідження
впродовж вельми тривалого часу. Такі твори можуть відображати певні трагічні
події, змальовувати апокаліптичні картини. Тож уникнення розрідження стає
метою композитора і вкотре відображає неймовірну палітру підходів до
оркестру у композиторів ХХ-ХХІ століть. Таким чином, розгляд соло саме в
контексті подальшого розвитку оркестру у творах О. Мессіана, Д. Лігетті,
А. Шнітке, Е. Денисова, Г. Канчелі, Є. Станковича, В. Сильвестрова,
І. Карабиця та інших композиторів ХХ – початку ХХІ століть є
багатообіцяючим.
По-друге, аналіз тембрового забарвлення солістів у сучасному оркестрі.
Адже поява викривленого, нетипового, видозміненого, «нестандартного»
звучання цілком знайомого і поширеного інструмента, стає вельми типовим у
музиці ХХ – ХХІ століть, відповідає перманентним пошукам незвичних
оркестрових барв. Це сурдини-хустки у дерев’яних духових, акордова техніка у
духового інструмента, гра за підставкою на струнних інструментах,
використання надвисоких обертонів у мідних духових, підкладання монет між
струнами у підготовленого фортепіано, розмаїття прийомів гри на ударних
інструментах тощо. Окремо варто констатувати значну увагу до старовинних
інструментів, що вводяться до складу оркестру як інтра-солісти. Також варто
звернути увагу на штучні, зокрема електро-інструменти, що час від часу
залучаються сучасними композиторами до оркестру. Як вказувалось у
дисертації, незвичне, нестандартне забарвлення включається до оркестру
практично з єдиною метою: викладення соло (як абсолютне соло або як
солюючий тембр). Тобто інструмент із штучно модифікованим тембром
фактично набуває статус інтра-соліста за визначенням. Таким чином, розгляд
зазначених прийомів гри, використання старовинних інструментів у сучасному
оркестрі, звернення до штучних інструментів цілком варті окремих ґрунтовних
розробок. Такі дослідження можуть, своєю чергою, бути спрямовані по кількох
напрямках: особливості оркестрування таких епізодів загалом, способи
виділення соліста, відмінність забарвлення стандартного і нестандартного
прийому виконання тощо. Тож це є комплекс питань, актуальний за
визначенням з огляду на невпинну еволюцію оркестру.
По-третє, це аналіз соло в хорових жанрах (внутрішнє хорове соло),
дослідження функцій ансамблів в хорі, вивчення взаємодії внутрішніх і
зовнішніх хорових солістів, розгляд їх функцій, типологізація.
По-четверте, дослідження сучасної симфонічної музики «молодих»
європейських шкіл, зокрема української в аспекті інструментального соло в
оркестрі. У вітчизняній музиці XVIII – XIX століть симфонічні жанри
нечисленні, що пояснюється традиційною увагою композиторів до хорової і
вокальної музики, які знаходиться поза розглядом в дисертації. Тож аналіз
специфіки використання абсолютного соло і солювання в симфонічних творах
української музики, особливості тембрів для його експонування, пов’язаність із
специфікою саме української музики – ще одна важлива і перспективна
траєкторія подальших досліджень з огляду нескінчених і перманентних
пошуків дивовижних експериментаторів і підбурювачів – композиторів.