Короткий опис(реферат):
Феномен музичного неокласицизму, початкові прояви якого відносяться до ХІХ ст., а розквіт припадає на 20 – 30-ті роки ХХ ст., і зараз, на початку третього тисячоліття продовжує залишатися предметом гострих наукових дискусій. При цьому палкі суперечки викликають насамперед визначальні якості, фундаментальні
для розуміння будь-якого художнього явища.
Значні розбіжності в думках щодо сутності музичного неокласицизму можна виявити вже при початковому аналізі енциклопедичних статей. Так, Ю. Келдиш визначає неокласицизм як « один з напрямків у музиці 20 ст., представники якого прагнули до відродження стилістичних рис музики ранньокласичного і докласичного періоду». Водночас О. Іконніков стверджує, що « неокласицизм в музиці <...> не становить цілісний напрямок; можна говорити лише про окремі його прояви у тих чи тих композиторів, Л. Акопян відзначає розширення поняття
«музичний неокласицизм» сучасними коментаторами « над усяку міру» і вважає, що даний термін, «узятий поза контекстом західноєвропейської музики 1910 – 1930-х, є малозмістовним і не має особливої пояснювальної цінності». До таких коментаторів слід, очевидно, віднести Є. Шевлякова, який у своїй монографії « Музичний неокласицизм ХХ століття» в контексті неокласицизму як магістральної музичної течії всього минулого сторіччя досліджує творчість і наших сучасників –
Софії Губайдуліної, Гії Канчелі, Сергія Слонімського, Альфреда Шнітке та
інших. Зазначена Л. Акопяном невизначеність часових і стильових меж неокласицизму є в концепції Є. Шевлякова доказом широти й значущості
цього музичного явища.
Крім онтологічних і хронологічних меж, розбіжність у судженнях викликає оцінка значення неокласицизму в історії музичного мистецтва і навіть зарахування до нього тих чи тих представників. Як зазначає М. Гайд, «не знайдеться і двох істориків, які зійшлися б у думці, кого з композиторів слід віднести до неокласичних» [200, c. 202]. Проаналізовані американською дослідницею найвідоміші англомовні посібники з історії музики ХХ ст. наводять в якості неокласицистів наступних авторів у найрізноманітніших комбінаціях: Ігор Стравинський, Франсіс Пуленк, Даріус Мійо, Артюр Онеггер, Ріхард Штраус, Пауль Гіндеміт, Бенджамін Бріттен, Майкл Тіппетт, Бела Барток, Моріс Равель, Арнольд Шенберг, Клод Дебюссі, Макс Регер, Сергій Прокоф’єв.
Труднощі виникають і при обґрунтуванні доцільності використання самого терміну « неокласицизм». Один з найпоширених термінологічних парадоксів містить дефініція В. Варунца, згідно з якою для неокласицизму «є характерним звернення до принципів музичного мислення та жанрів, типових для бароко ( рідше – раннього класицизму і пізнього Відродження)» Намагання розв’язати даний парадокс призводить до розділення, доповнення, а іноді і заміщення неокласицизму низкою уточнюючих понять, таких як « необароко», «необахіанство», «неомоцартіанство» «неомадригалізм», «неоготика», «неоренесанс», «неосередньовіччя», «неорококо» тощо.
Розглядаючи музичний неокласицизм в загальнокультурному контексті ХХ ст., дослідники також натрапляють на значні труднощі. Для музичного
неокласицизму малопридатним виявляється культурологічне визначення
неокласицизму як напрямку, що характеризується «постійним зверненням до
античної культури як до смислового простору свого самоздійснення». Так, для літературного неокласицизму властивим є використання сюжетів і жанрів античної поезії, архітектурний неокласицизм відроджує монументальні форми античного зодчества, неокласицизм в образотворчому мистецтві прагне до пластичної виразності і композиційної врівноваженості образів античного живопису.
Засаднича для літературного, архітектурного та образотворчого неокласицизмів концепція « постійного звернення до античності» не могла послідовно здійснюватися в неокласицизмі музичному. Як указує С. Савенко, «уявлення про античну музику вкрай мізерні, тому більш поширеним ( для неокласицизму. – М. Р.) стало використання античного матеріалу, що враховує підсумки попередніх дослідів у цьому напрямку». Попри це опосередковане « використання античного матеріалу» (тем сюжетів) аж ніяк не було неодмінним атрибутом неокласичних музичних творів. Музичний неокласицизм звертався практично до всіх, попередніх йому, стильових епох. Це зумовило багатоманітність даного художнього феномену і невловимість загального принципу, що лежить в основі його різних проявів. Культурологічне розуміння неокласицизму, зокрема
неокласицизму в музиці, потребує розглядати його як найважливішу і на даний момент вищу ланку у багатовіковій низці класицистських явищ найдавнішим з яких слід назвати Августовський ( Римський) класицизм І ст. н. е. Це зобов’язує нас значно розширити загальнокультурний контекст дослідження музичного неокласицизму до самої античності – доби зародження ідеї «класичного».
Актуальність такого дослідження зумовлена, з одного боку, невизначеністю та суперечливістю поняття « музичний неокласицизм» у мистецтвознавстві попри очевидне визнання значення цього феномену в музиці ХХ ст. і його впливу на сучасну1 музичну культуру; з іншого – відсутністю робіт, де музичний неокласицизм було б розглянуто як
найважливіший етап розвитку і взаємодії « класичного» і « неокласичного» в
західноєвропейській культурі від доби античності до сьогодення.
Мета дослідження – виявити сутність феномену музичного неокласицизму шляхом аналізу умов, форм та інструментів художнього втілення уявлень про « класичне» і « неокласичне» в сучасній західноєвропейській культурі.
Об’єкт дослідження – уявлення про « класичне» і « неокласичне» в
західноєвропейській культурі.
Предмет дослідження – музичний неокласицизм як феномен сучасної
західноєвропейської культури.
Матеріалом дослідження стали різноманітні прояви класичної традиції в художній культурі Західної Європи (від античності до сьогодення) – естетико-філософські трактати мислителів і митців античності, Ренесансу та Нового часу, твори мистецтва класичних і класицистичних художніх епох, музичні твори композиторів ХІХ – ХХІ ст.
Методологічну основу даного дослідження склали методи елементарно-теоретичного і структурно-генетичного аналізу і синтезу, історичний і порівняльний методи гносеології. За допомогою історичного та порівняльного методів простежено становлення і розвиток уявлень про «класичне» і « неокласичне» в західноєвропейській художній культурі.
Методи елементарно-теоретичного і структурно-генетичного аналізу і синтезу застосовано для виявлення принципу класичності та вивчення механізмів його втілення в неокласичних творах музичного мистецтва.
Міждисциплінарна спрямованість дисертації зумовила необхідність використання естетико-культурологічного та системного методів дослідження. За їх допомогою вивчено прояви неокласицизму в суміжних видах мистецтва – живописі, архітектурі, літературі, музиці.
Суть розробки, основні результати:
Підсумовуючи розпочате нами дослідження музичного неокласицизму як феномену художньої культури ХХ – ХХІ ст., ми приходимо до висновку про те, що дане явище виходить далеко за межі традиційних для музикознавства визначень, які застосовувались до нього досі, таких як течія, напрямок, рух, тенденція. Кожне з цих понять може ставати прийнятною і доречною мистецтвознавчою категорією для позначення неокласицизму тільки за умови свідомого звуження меж ( хронологічних, стильових чи інших) цього феномену. Якщо ж музичний неокласицизм є основним об’єктом дослідження, а не супутнім йому ( як це може мати місце,
наприклад, при вивченні творчості тих чи тих окремих персоналій, національних шкіл або історичних епох, обмежених вузькими хронологічними границями), стає очевидною принципова неможливість аналізу даного явища як цілісної художньої системи. Як наслідок, музичний неокласицизм, що розглядається як течія, напрямок, рух, тенденція або будь-яка інша збиральна категорія, уникає чітких дефініцій.
Разом з тим, безсумнівно, що від початку ХХ ст. явище музичного неокласицизму як певна естетична та стильова парадигма відіграє значну роль у розвитку світової музичної культури і тою чи тою мірою формує її аж до цього часу. Піднесена на вищий ступінь у модернізмі ХХ ст., історична самосвідомість мистецтва, яка часто парадоксальним чином призводила до навмисного розриву з культурним досвідом попередніх епох, аж до повного самознищення, актуалізувала артикулювання в художній творчості ідей позачасовості та понадчасовості, що практично могло реалізовуватися тільки в естетичній і стильовій симультанній різночасності. Природно, що та її складова, з якою співвідносилася сучасність, розумілася як класична, тобто така, що витримала випробування часом, незалежно від її реальної стильової приналежності ( чи то бароко, класицизм, чи навіть романтизм). Високий рівень герметичності професійного музичного мистецтва, з його необхідною орієнтованістю на канонічні зразки задля отримання навіть мінімальних практичних навичок, не міг не сприяти найяскравішому прояву класичного начала в художній культурі ХХ ст. саме в музиці.
Виходячи з вищевикладеного, ми даємо наступне визначення досліджуваному нами явищу: музичний неокласицизм – це тип музичного творення, реалізований в історико-культурних умовах модерністського і постмодерністського дискурсу шляхом взаємодії різночасових естетико-стильових елементів, один з яких сприймається як сучасний, інший – як класичний.
Взаємодія цих елементів може проявлятися в найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як зіставлення, зіткнення, сплавлення. Різним може бути як кількісне співвідношення різночасових елементів, так і їх якісна наповненість тими чи тими ознаками й рисами, що визначають ступінь класичності або сучасності. Це різноманіття, що перебуває в залежності від конкретних умов – епохи, країни, творчої персоналії, естетичної позиції критика або дослідницького аспекту, – зумовлює множинність уявлень про музичний неокласицизм і розмаїтість його трансформацій. Незмінною в них залишається опора на специфічний неокласичний тип музичного мислення, що полягає в апелюванні до класичного задля вираження актуального. До того ж актуальне ( сучасне) може повністю чи майже повністю бути винесено за межі нотного тексту, однак залишатися присутнім
у сценічних або інших умовах його відтворення і сприйняття. Визначальним для різних проявів музичного неокласицизму є естетичний принцип класичності. Зароджений у Стародавній Греції, він виражається у прагненні до пропорційності, порядку, структурної ясності і чіткості, архітектонічності, завершеності і єдності цілого. Найважливішою його рисою є також орієнтованість на канон, який обов’язково зв’язувався у сприйнятті митців наступного часу з добою античності, що стала синонімічною класичній епосі.
Починаючи з рецепції давньогрецької культури в суспільстві Стародавнього Риму, принцип класичності був основою численних і різноманітних класицизмів, неокласицизмів та інших проявів класицистичних тенденцій в історії розвитку мистецтва, таких як Августовський (Римський) класицизм, еллінське відродження, Каролінгський ренесанс, Італійське Відродження, французький класицизм XVII ст.,
неокласицизм епохи Просвітництва, Наполеонівський ампір, історизуючі течії мистецтва ХІХ ст. (англійський прерафаелізм, німецький неоідеалізм,
парнаська і романська літературні школи). Однією з відмітних рис історизуючих течій ХІХ ст. було їх виникнення й розвиток внаслідок реакції на домінуючі художні напрями відповідних епох і країн: академічний в німецькому та англійському живописі, романтичний у французькій літературі. На початку ХХ ст. неокласичні
тенденції в образотворчому мистецтві проявилися в течіях «нової речевості»,
«метафізичного живопису» та у творчості групи « Новеченто». Поряд із такими ознаками, як абстрактна інтерпретація класичних зразків («магічний реалізм»), заклик до порядку («метафізичний живопис»), ясність форми і стриманість концепцій («Новеченто»), у цих течіях чітко проявилася неостилістична складова неокласицизму, що полягає не просто у поверненні до чогось старого і зразкового ( класичного), але і в його активній взаємодії, як конфліктно-негативній, так і взаємозбагачувальній, з усіма актуальними художніми тенденціями епохи.
Протягом усієї історії розвитку західноєвропейської культури, від Піфагора аж до сьогодення, музика онтологічно сприймалася як утілення пропорційності і порядку, тобто основних складових принципу класичності. Зв’язок з античністю через піфагорійсько-платонівське вчення про Гармонію сфер як про музично-математичну сутність світобудови був невід’ємною частиною будь-яких спроб теоретичного осмислення музики в Середні віки і в епоху Відродження.
Проте пряме звернення до античності – як це мало місце в образотворчих і словесних мистецтвах – не могло реалізуватися в музичній практиці через відсутність або невідомість відповідних зразків. Здійснена учасниками флорентійської Камерати під кінець епохи Відродження ( кінець XVI ст.) спроба гуманізації музичного мистецтва шляхом перенесення на тогочасну практику музикування своїх уявлень про принципи функціонування давньогрецької драми спричинила один з найзначніших поворотних моментів в історії музики – створення жанру опери. Це відкрило шлях до наслідування античності, що опосередковано здійснювалося через інші мистецтва, перш за все, через одну з головних складових синтетичного оперного жанру – літературу (лібрето на античні сюжети).
Становлення опери як основного музичного жанру сприяло тому, що в музичне мистецтво проникали і визначали його подальший розвиток основні естетико-філософські проекції античності в художній та науковій думці XVII – XVIII ст., такі як раціоналізм, теорія наслідування, вчення про афекти. Конструювання музики за законами ораторського мистецтва, теоретичні дослідження Ж.-Ф. Рамо на основі картезіанських принципів пізнання, увага мислителів Просвітництва до музично-мовних інтонаційних зв’язків сприяло виробленню класичних уявлень про музичну форму, гармонію, мелодію.
Однак усвідомлення їх як класичних прийшло тільки з новою романтичною епохою, епохою культивування особистісного висловлювання художника, епохою суб’єктивізму і трансцендентності, епохою «самоспоглядання духу» (Ф. Шеллінг). Повсюдний розвиток нотодрукування, концертно-гастрольна діяльність музикантів-віртуозів, поширення та популяризація музики серед дедалі ширших верств населення сприяли появі відсутнього в музичній практиці попередніх епох феномену одночасного співіснування різних історичних музичних стилів.
Абсолютизація цінності індивідуального начала в творчій діяльності поступово призводила до прискорення процесу неухильного оновлення засобів виразності і до дедалі більшої віддаленості музичного минулого від сучасного ( романтичного). У музичному мистецтві характерне для романтиків « особливо живе відношення до історичного минулого»
(Н. Берковський) зумовлювало його ідеалізацію як класичного. У постійному
пошуку нового багато композиторів пізнього романтизму ( С. Франк, К. Сен-Санс, М. Регер, Й. Брамс) почали звертатися до « класичного», що ними ідеалізовувалося, створюючи тим самим типову неокласичну ситуацію одночасного навмисного співіснування в межах одного музичного твору різночасових стильових компонентів.
На початок ХХ ст. така неокласична ситуація стає щодалі більш поширеною серед композиторів різних країн і різної стильової спрямованості. Дедалі частіше епітет « неокласичний» використовується в музичній критиці ( Р. Роллан, В. Каратигін). Посиленню неокласичних тенденцій в музиці сприяє оновлення інтересу до античності в загальному культурно-соціальному житті Європи ( археологічні знахідки Г. Шлімана,
відродження Олімпійських ігор П. де Кубертеном) і в її художній творчості
(прерафаелізм, естетизм, неоідеалізм). Незадоволеність гіпертрофованою
чуттєвістю та іншими побічними негативними рисами пізнього романтизму,
натуралістичністю реалізму, безглуздям авангардних експериментів
футуристів приводить багатьох творців до ідеї « нового класицизму»
(Т. Манн, Ф. Бузоні).
Однак для того, щоб неокласицизм оформився в провідний напрямок
музичного мистецтва, яким він був в 20 – 30-ті роки ХХ ст., знадобилося ще
кілька чинників, головним з яких стали шокуючі для всього європейського
соціуму події Першої світової війни. Усвідомлення, внаслідок пережитих
потрясінь, необхідності зміни « культурного вектору епохи» (О. Соколов)
накладалося в художній післявоєнній атмосфері на поширені в естетико-
філософській думці уявлення про циклічність розвитку мистецтва (Ф. Ніцше,
Г. Вельфлін). Згідно з цими очікуваннями, на зміну довго пануючому
романтизму ( як прояву барокового, акласичного начала) мусило прийти
повернення до класичних принципів мистецтва. У музиці важливу роль у
виході неокласицизму на перший план відіграло те, що це повернення
(«Назад до Баха») було проголошено визнаним провідним композитором
сучасності І. Стравинським.
Музичний неокласицизм 20 – 30-х років став найяскравішим
проявом класичного в художній культурі ХХ ст. Найважливішою його
рисою, поряд із зверненням до класичних зразків, використанням античних
сюжетів і культивуванням ідей ясності, порядку і пропорційності, було
розуміння даного феномену ( як його апологетами, так і його критиками) як
взаємодії двох художніх полюсів, що водночас взаємопритягуються і
взаємовідштовхуються, – класичного і сучасного ( модерністського).
Незважаючи на використання, залежно від приналежності до тієї чи іншої
національної культури, історично відмінних жанрових, формальних і
стильових моделей, неокласики розглядали їх як класичні, тобто такі, що
протистоять у своїй ідеальній зразковості мінливій, постійно оновлюваній
сучасності.
Неокласичний тип музичного мислення реалізовувався не тільки в
композиторській творчості, але також у виконавській і педагогічній
діяльності. Цей процес був пов’язаний як і з безпосереднім відтворенням
неокласичних творів – до того ж багато композиторів-неокласиків були
видатними виконавцями ( Ф. Бузоні, А. Казелла, П. Гіндеміт), – так і з
зазначеними вище загальними соціально-культурними чинниками, що
вплинули і на композиторське, і на виконавське мистецтво. В останньому
серед неокласичних проявів відзначимо тенденцію до об’єктивної
інтерпретації, прагнення до точного відтворення нотного тексту, уникнення
виконавських прийомів, які пов’язують з романтичною традицією ( надмірне
rubato, хвильова динаміка, надмірне використання педалі на фортепіано,
vibrato і portamento на струнних інструментах тощо).
Нетривале панування музичного неокласицизму як головного напрямку
музично-мистецького життя Західної Європи завершилося після Другої
світової війни. Розчарування в гуманістичних принципах класичного
європейського мистецтва та освіти, які не змогли запобігти цивілізаційній
катастрофі, зрощення в деяких європейських країнах неокласичних художніх
установок з тоталітарною ідеологією, зрослий пріоритет індивідуальності і
герметичності творчого самовираження серед молодих митців призвели до
витіснення неокласицизму на периферію європейського музичного життя і до
його трансформації у стильову тенденцію.
Проте, як особливий тип музичного мислення і творчості,
неокласицизм залишається актуальним явищем художньо-культурного
процесу. Неокласична ситуація співіснування та взаємодії сучасного і
класичного начал у межах одного творчого акту тою чи тою мірою визначає
стильові риси багатьох музичних течій другої половини ХХ – початку
ХХІ ст., таких як полістилістика, неофольклоризм, неоромантизм,
мінімалізм, постмінімалізм, «нова простота» тощо. Неокласичний тип
музичного мислення, що зародився в надрах романтизму та уособлювався в
неокласицизмі композиторів міжвоєнного двадцятиліття, продовжує
оплодотворяти музичну творчість сьогодення. Його прояви спостерігаються
у творчості багатьох європейських та українських композиторів – наших
сучасників ( Ф. Ерсан, Д. Табакова, К. Дженкінс, М. Ліндберг, М. Скорик,
В. Сильвестров, В. Вишинський). Реалізуючись в умовах полілогічності
постмодернізму визначальні компоненти неокласичного типу музичного
творення, що виражаються поняттями « сучасного» і « класичного»,
видозмінюються, мультиплікуються і в своїй амбівалентності утворюють
набагато складніші взаємозв’язки, ніж це було в неокласицизмі періоду його
стильового розквіту. Оскільки і класичне, і сучасне начала не є незмінними
культурними константами, неокласицизму судяться подальші трансформації,
а музичній науці – нові шляхи його осмислення