Герменевтика ансамблевого виконавства в семіологічному дискурсі постмодернізму

Abstract

Мета статті полягає у дослідженні інтелектуально-герменевтичних процедур концептуалізації смислу та способів його виконавського оформлення в мовленнєво-комунікативній «матриці» на матеріалах камерно-інструментальної творчості українських ансамблістів кінця ХХ – початку ХХІ століть. Застосовано сукупність методів та методологічних підходів культурологічної герменевтики, інтермедіальних та полімодальних студій. У процесі дослідження з’ясовано, що в сучасній камерно-інструментальній практиці ансамблевих колективів України спостерігається тяжіння до універсалізму мистецького самовираження, а саме поліфункціонального розширення виконавського амплуа до горизонтів авторського творення / співтворення шляхом моделювання і презентації власних інтермедіальних проектів. З огляду на процесуальний плин та мультисеміотичність наративу виконавських проектів створюються особливі прецеденти щодо культур-герменевтичного осмислення подібних «макро-композицій». Необхідним стає застосування «змішаної» інтерпретаційної стратегії їх осягнення як єдиного поліхудожнього тексту, що несе певне метафізичне послання. Переваги інтерпретації «змішаного» типу полягають у врахуванні семіологічних та комунікативних особливостей мови, логіки і поетики знаковосмислової репрезентації музичних та екстрамузичних складників цих проектів (цілісних текстів або їх окремих сегментів), що піддаються комбінуванню, аранжуванню і, потрапляючи у неспоріднене стильове, стилістичне, мовно-знакове оточення, набувають нових смислових конотацій. Невичерпні ідеї виконавських інтермедіальних проектів українських ансамблістів повсякчас отримують новий розвиток у дзеркалі рецептивного бачення і щоразу потребують нового культур-герменевтичного «прочитання» у композиторському, виконавському, слухацькому, науковому та арт-критичному способі сприйняття і осмислення художньо-естетичної інформації.