Водяхін Є. В. Витоки та передумови інституалізації українського театру (кінець XIX – початок ХХ століття)

Abstract

Мета роботи – окреслення важливої ідейної взаємодії інституалізаційних чинників розвитку українського театру на межі ХІХ–ХХ століть. Методологія дослідження полягає в задіянні таких методів: аналізу термінології і співвідношення понять, порівняльно-аналітичного, періодизації та класифікації, візуально-аналітичного, абстрагування. Наукова новизна дослідження полягає в застосуванні інституційного підходу до еволюції українського театру у визначений історичний період, тобто на зламі епох (межа позаминулого й минулого століть). Висновки. Інституалізація українського театру відбувалася за умов, коли наприкінці ХІХ століття уряд Російської імперії, дозволяючи підконтрольне місцевій владі виконання українських п’єс, забороняв власне ідею одномовного й окремого українського театру. Однією з найбільш відомих труп українського театру була трупа М. Старицького, яка сформувалася з акторів молодшого покоління. Найважливішим її досягненням було ствердження М. Старицьким режисури як основного чинника у створенні вистави; вершиною української драми 80–90-х років XIX ст. вважають драматургію І. Карпенка-Карого, позбавлену фольклорно-етнографічної ілюстративності, але позначену рисами глибокого психологізму. Водночас П. Саксаганський був конгеніальним режисером, який застосував нові принципи сценічної інтерпретації п’єс драматурга, нові засоби мізансценування, докладного опрацювання кожної ролі. У період обмеження українського друку й мистецтва, заборони української освіти та науки саме театр узяв на себе місію пропаганди рідного слова, пісні, танцю серед широких кіл громадськості, хоча прямого доступу до українського села не мав.