Реставрація монументального живопису в Україні в 50–60-ті роки ХХ ст. Суспільні прагнення та ідеологічні колізії

Abstract

Мета статті – розглянути особливості відновлення пам‘яток монументального живопису України в повоєнні 1945–1960-ті роки в контексті впливу соціальних, економічних та ідеологічних чинників. Методологія дослідження полягає в застосуванні загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, зокрема, аналізу, синтезу, індукції і дедукції, узагальнення і абстрагування, семітичного, описового, що в сукупності дозволило отримати обґрунтовані висновки. Наукова новизна полягає у окресленні загальних напрямків та підходів в справі збереження мистецької спадщини повоєнного періоду 1950–1960-х рр. ХХ ст., виявленні здобутків та втрат. Висновки. На тлі глобальних масштабів руйнації пам‘яток культурної спадщини, що вимагали реалізації складних пам‘яткоохоронних та реставраційних завдань, формувалися засади наукової методології в галузі реставрації настінних розписів. Зростання темпів та обсягів реставрації пам‘яток культури і мистецтва після Другої світової війни позначилися новими викликами, спричиненими нестачею матеріально-технічної та методичної бази, кваліфікованого кадрового ресурсу, недоліками організації робіт. Водночас, глибокі деструктивні прояви, обумовлені атеїстичною державною політикою з яскраво вираженим тоталітарним забарвленням, стали фатальними для низки українських пам‘яток історії і культури, вносячи суперечливий характер у налагодження реставраційної справи в країні. Завдяки активній позиції провідних культурних діячів а також фундаторів нової української реставраційної школи монументального мистецтва – Луки Калениченка, Ольги Плющ, Євгена Мамолата перші повоєнні десятиліття стали визначальними в становленні національної реставраційної та памяткоохоронної галузей.