ІДЕЇ ТЕАТРУ АБСУРДУ У ПРОЦЕСАХ ОНОВЛЕННЯ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Abstract

Актуальність дослідження. Тема оновлення музично-театральних жа-нрів другої половини ХХ – початку ХХІ століття є надзвичайно актуальноюта цікавить сьогодні не тільки музикознавців, а й культурологів, режисерів, художників та критиків, які пов‟язують свою професійну діяльність із сучасною оперою. Особливо гостро постають питання жанрової ідентифікації нового продукту, який з‟явився шляхом трансформації сталого та доволі консервативного жанру опери. Балансуючи між такими полярними поняттями, як елітарність і масова популяризація, високий професіоналізм і дилетантизм, сучасний музичний театр розшаровується на певні підвиди, створюючи безмежну різноманітність напрямів і течій. Така строкатість ускладнює процес стильових узагальнень і відтворення цілісної картини розвитку сучасного музичного театру. Щоб виявити витоки ідейного оновлення музично-театральних жанрів, починаючи з другої половини ХХ століття і до наших днів, доцільно провести паралель з розвитком драматичного театру цього ж історичного періоду, адже драма й опера в усі часи розвивалися в активній взаємодії і зазнавали взаємних впливів. Спільну тенденцію можна простежити, згадавши термін Х.-Т. Леманна «постдраматичний театр». За визначенням дослідника, це новітнє явище охоплюється висловом «театральний текст, який більше не є драматичним» Однак і близький до цього термін «постмодерністський театр» не дає конкретного уявлення про жанрові особливості досить різних творів, які за цим стоять, а лише наголошує на відмові від сталих форм та законів. Подолання літературо- та драмоцентризму, а також тотальне жанрове розгалуження – основні риси, які об‟єднують сучасний музичний і драматич-ний театри. Звідси виникає питання: чи можна знайти певний пункт відліку, поворотний момент, від якого почали діяти принципово нові підходи й ідейно-естетичні принципи? Відповіддю на це питання у запропонованій дисертації стає звернення до радикального та справді революційного явища у дра-матичному театрі ХХ століття – «театру абсурду». Якнайточніше відповідаючи філософії «години нуль», «театр абсурду» став естетичним узагальненням творчості численних драматургів – Е. Іонеску, С. Беккетта та ін. У пошуку актуального та правдивого театру абсурдисти прагнули до тотального оновлення мови, змісту та ідей, намагаючись уникнути того глухого кута, у який, на їхню думку, потрапив масовий театр. Умовно датуючись серединою ХХ століття, «театр абсурду» водночас став своєрідним відправним пунктом у докорінній зміні естетики й ідейного наповнення музичного театру. Подібно до антитеатру як синоніму «театру абсурду», нині часто використовується жанрове визначення антиопера для характеристики деяких радикальних оперних творів, що є непрямим доказом доцільності порівняння музичного театру останньої третини ХХ – початку ХХІ століття із процесами, які відбувалися в середині ХХ столітті у драматичному театрі. У дисертації розглянуто не прямолінійні й очевидні, на рівні викорис-таних у лібрето п‟єс, впливи «театру абсурду» на музичний театр, а більш глибинні перетини. Вони стосуються взаємопроникнення нових ідей, про-стеження співзвучних тенденцій, а також резонансу естетичних настанов. Специфікою роботи є звернення до різних за часом, місцем створення, а та-кож стилістикою та жанровими орієнтирами творів, передусім і найбільш до-кладно – опер М. Фелдмана «Neither» та С. Луньова «Москва – Петушки», які розглядаються під спільним кутом зору естетики абсурду. Об’єктом дослідження є процеси радикального оновлення музичного театру останньої третини ХХ – початку ХХІ століття, пов‟язані з жанровою дестабілізацією. Предмет дослідження – вплив художніх та ідейних настанов «театру абсурду» на жанрово-стильову трансформацію музичного театру означеного періоду. Мета дослідження: виявити перетини новацій «театру абсурду», а також його філософії та естетики з процесами оновлення музичного театру, й охарактеризувати на цій основі найбільш радикальні явища у західно-європейській та пострадянській опері. У дисертації використано такі методи дослідження, зумовлені метою та завданнями: історіографічний, культурологічний, контекстуальний та му-зикознавчо-аналітичний. Висвітлення історичного контексту, у якому виникло явище «театру абсурду», а також культурних та філософських течій, які передували цьому явищу, складають значну частину дослідження. Окрім цього, історично-контекстуальний метод застосовано до виявлення процесів оновлення музичного театру в опері радянської та пострадянської доби. Музично-аналітичний метод використано при дослідженні двох оперних творів, яке є основною частиною дисертації, – «Neither» М. Фелдмана та «Москва – Петушки» С. Луньова, а також опер «Бестіарій» О. Щетинського та частково «Ейнштейн на пляжі» Ф. Ґласса.