Скрипкова творчість Мирослава Скорика в соціокультурному контексті другої половини ХХ ст.

Пилатюк, Ігор Михайлович

Скрипкова творчість Мирослава Скорика в соціокультурному контексті другої половини ХХ ст.

Пилатюк, Ігор Михайлович

URI: http://elib.nakkkim.edu.ua/handle/123456789/3272

Date: 2004

Abstract:

Актуальність проблеми. Вивчення творчості сучасних українських композиторів набуває в останні роки розмаїтих аспектів, відповідно до нових напрямків розвитку гуманістичної науки, оскільки сучасне музикознавство захоплює все ширші сфери мистецько-духовних понять і категорій, все тісніше взаємодіє з суміжними гуманітарними науками, серед яких важливе місце посідають літературознавство і історія, теорія інформації і психологія, етика і антропологія, філософія і теологія та багато інших. Таким чином, музикознавство поступово входить в коло наук, що мають на меті перш за все дбати про піднесення духовного рівня суспільства, крізь призму специфічно-фахового досліджувати загальні соціальні, етико-психологічні, антропологічні процеси в широкому сенсі трактування слова „антропологічний”. Саме в такому ракурсі досліджується в поданій дисертації скрипковий доробок Мирослава Скорика. Обравши певну частину творчості видатного сучасного українського композитора, автор використав, метафорично висловлюючись, принцип каменю, кинутого у воду, тобто побудував працю на засадах поступового розкручування герменевтичних кіл, акцентуючи елементи етичного, естетичного, філософського, історико-культурологічного спрямування, котрі утворюються навколо головного об’єкту дослідження. Принцип загалом не новий в музикознавстві та й літературознавстві, успішно апробований багатьма видатними вченими-гуманітаріями (серед них згадаємо хоча б як зразок працю Ернста Курта Романтична гармонія і її криза в Трістані” Вагнера”). У поданому дослідженні головна увага приділяється масштабним циклам для скрипки композитора п’ятьом концертам та двом сонатам, створеним протягом сорокарічного періоду, від 1963 до 2004 рр. Одразу варто зазначити, що скрипкова творчість Скорика набагато об’ємніша і включає в себе ряд окремих п’єс, авторських транскрипцій власних і чужих творів, перекладів, редакцій тощо. Самі по собі вони теж представляють вдячний матеріал для методичного та наукового розгляду. Проте в рамках дисертації поставлене дещо інше завдання: не просто описати масштабні циклічні (багато- і одночастинні) скрипкові концерти та сонати Скорика подібні теоретичні аналізи здійснювались вже неодноразово а простежити ті процеси, які обумовили активне звертання митця до жанрів скрипкової музики, визначити, в чому він продовжує лінію традиції, і якої традиції, в чому імпульсом йому послужили художні трансформації сучасності, а в чому творчість для цього інструменту стала для нього „монологічно-щоденниковим” феноменом. Ставиться мета, крізь призму конкретно обраних жанрів для одного інструменту вивести узагальнення авторського стилю і закономірності їх індивідуальної модифікації в культурному континуумі сучасності. Таких спроб у музикознавчій науці ще не було зроблено. Тому для пізнання соціально-філософського підґрунтя скрипкової творчості Скорика більш доцільним видавалось звернутись саме до великих композицій, позбавлених прикладного призначення, безпосереднього зв’язку з обставинами, для яких вони виникали, вільних від прикмет музики „на випадок”. Окрім того, тема актуальна і можливістю проведення численних аналогій і паралелей як „по вертикалі” у дефініції історичних витоків скрипкової культури України, передусім двох регіонів, в яких протікала діяльність композитора, Галичини та Києва, так і „по горизонталі”, тобто у вимірах еволюції стильових напрямків і тенденцій 1960-х 2000-х рр., протягом яких і були написані представлені твори. Але до того додається ще один, вельми важливий аспект, який майже не враховується в сучасних музикознавчих дослідженнях особистісні інтенції автора, який проявляє спеціальний інтерес до того чи іншого жанру і пропонує його власне неповторне вирішення. Отже, подана робота дозволить розширити коло тем і зацікавлень українських музикантів, накреслити нові напрямки і ракурси досліджень музичного твору. Мета даного дослідження полягає в тому, щоб, виявивши ряд найбільш характерних індивідуальних ознак стилю Скорика і сформулювавши методологію аналізу, „реконструювати” особливу роль жанрів для скрипки у колі мистецьких зацікавлень композитора. Такий ракурс вибраної проблеми поставив перед дослідженням ряд наступних завдань: - осмислити історичні витоки скрипкової творчості Мирослава Скорика, враховуючи соціокультурне середовище його становлення як творчої особистості; - розкрити суть індивідуального трактування композитором жанрів скрипкового концерту та сонати; - визначити суб’єктивні передумови виникнення ряду його скрипкових опусів; - дати визначення категорії авторської інтенції, спроектувавши її на скрипковий доробок Мирослава Скорика; - поглибити поняття стильової гри, прийняте до творчості Скорика 90-х рр., зіставити його із закономірностями полістилістики та засад стильової тенденції неокласицизму; - розглянути особливості образних концепцій скрипкових циклів композитора. Об’єкт дослідження. Львівська скрипкова школа у її еволюції протягом ХІХ-ХХ ст., а також провідні естетико-стильові тенденції українського мистецтва другої половини ХХ ст. як стилеутворююча парадигма скрипкової творчості Мирослава Скорика. Предметом дослідження слугували як добре відомі й описані в музикознавчій літературі скрипкові твори Скорика перші чотири концерти, дві сонати, так і нова композиція П’ятий концерт який не був ще об’єктом теоретичного розгляду. В першому випадку, аналізуючи більш знані опуси, автор здебільшого намагався розглянути ці твори під новим кутом зору, акцентуючи в них роль авторських інтенцій та виходи на соціокультурний контекст, в якому вони були написані та апробовані слухацькою аудиторією. У другому випадку відносно більша увага приділялась структурним і виразовим особливостям П’ятого скрипкового концерту. Ці твори стали основою глибшого аналітичного дослідження і узагальнення індивідуального стилю Мирослава Скорика згідно із сформульованими засадами та критеріями розгляду, що включає в себе як об’єктивні критерії, так і суб’єктивні імпульси. Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії музики Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка і відповідає темі №3 Українська музика в контексті світової музичної культури” перспективного тематичного плану науково-дослідної роботи Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка на 2002-2006 роки. Тема затверджена на засіданні Вченої ради академії (протокол № 9 від 29 червня 2002 року). Окремої праці на дану тему дотепер не існує, проте чимало дотичних до проблеми досліджень створили доволі широку методологічну базу представленої дисертації. В роботі автор послуговувся порівняльно-історичним, біографічним і проблемним науково-дослідницьким методом для розкриття суті прояву авторського стилю у жанрах скрипкової музики. При аналізі окремих творів та для його узагальнення звертався до актуальної в сучасному мистецтво- і літературознавстві методології аналізу структури художнього тексту. Теоретичною базою стали передусім праці, присвячені творчості Мирослава Скорика. Серед них монографії, дисертації та статті Г. Блажкевич, О .Ващук, М .Вовк, Т. Гнатів, Д. Дувирак, В. Задерацького, В. Заранського, Л .Кияновської, О. Козаренка, Н. Назар, С. Павлишин, О. Шевчук, Ю. Щириці, Я. Якуб’яка та ін. Брались до уваги також теоретичні праці самого Скорика та інтерв’ю з ним, окремо були проведені бесіди для виявлення авторських інтенцій у написанні масштабних скрипкових циклів. У формулюванні ряду засадничих естетико-теоретичних позицій були використані праці з галузі музичної естетики, психології, соціології, теорії інтерпретації, культурології, фундаментальні філософські розвідки, а також праці з історії музики Б. Асаф’єва, Б. Бахтіна, Л. Виготського, Є. Назайкінського, В. Медушевського, О. Маркуса, М. Вертгаймера, Е. Курта, Е. Юнга, А. Шопенгауера, М. Роджерса, В. Романця, Н. Горюхіної, М. Михайлова, Г. Головинського, та ін. Особлива увага приділялась традиційним і новітнім поглядам на українську історію та культуру. У цій сфері автор спирався на дослідження М. Грушевського, Г. Горського, О. Мірчука, О. Субтельного, І. Огієнка, Л. Корній, О. Зінькевич, щодо особливостей розвитку регіонального галицького мистецтва на дослідження М. Загайкевич, С. Павлишин, Л. Кияновської, О. Козаренка, В. Овсійчука, Л. Мазепи та ін. Еволюція скрипкової музики, висвітлюється в монографіях і статтях М. Григор’єва, Т. Поврузьняка, А. Швейцера та ін. Досліджуючи сучасний етап художнього процесу довелось звернутись до літератури про постмодернізм, в зв’язку з чим було використано праці С.Соболя, П. Кенеді, М. Рожнової, Д. Дувирак. І.Строй, що дало нам не лише підстави сформулювати засади постмодернізму і їх індивідуальної трансформації в творчості Мирослава Скорика, але й співставити різні точки зору на сучасну музичну стилістику загалом. Наукова новизна роботи полягає в концептуальному аналізі скрипкових творів Мирослава Скорика з позиції їх ролі і місця у історичній традиції скрипкової творчості як загальнонаціональної, так і регіональної, обумовленої особливостями розвитку львівської скрипкової школи ХІХ-ХХ ст. Вперше розкривається сутність авторського задуму, інтерпретованого як авторська інтенція, тобто послідовно викладеної і сформульованої ним самим мети, завдань та імпульсів, що спонукали митця обрати певний жанр, комплекс виразових засобів, вибудувати ту чи іншу образну концепцію, простежити: для кого, для чого і з яких міркувань композитор пише твір. Теоретична важливість положень дисертації спрямована не лише на суто прикладне застосування (при вивченні творчості Скорика чи виконанні його творів), але й на їх значно ширше осмислення, у вирішенні актуальної сьогодні проблеми філософсько-етичного змісту „діалог композитора і оточуючого його соціуму. Практична цінність роботи зумовлена можливостями широкого використання її матеріалів в процесі вивчення історії сучасної української музики, історії та теорії виконавства в музичних навчальних закладах. Ряд положень та узагальнень, особливо щодо інтенціонального параметру творчості, може бути використаний на лекціях з історії української культури, психології творчості та музики ХХ ст. Робота здатна пожвавити зацікавлення актуальною проблемою взаємозв'язку у творчому процесі основних понять „авторський задум образна концепція твору” та стимулювати подальші дослідження в цій царині.

Description:

Масштабні скрипкові цикли Мирослава Скорика п’ять концертів та дві сонати напрочуд рельєфно відобразили в індивідуальному стилі одного з найталановитіших українських композиторів ХХ ст. деякі генеральні тенденції розвитку української інструментальної музики. І хоча більшість з цих „знаків епохи” зауважені і сполучені з окремими вище проаналізованими творами, варто зробити певні заключні узагальнення. Передусім звертає на себе увагу ідеальна „вбудованість” цих творів в духовний континуум свого часу. Почавши з 60-х років, з новаторського осмислення фольклорного інструментального начала в руслі „нової фольклорної хвилі”, що було ідеально співзвучним загальноукраїнському процесу відродження національних первенів в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кінематографі, музиці, Скорик доволі впевнено знаходить точку перетину європейської традиції концертності і сонатності як універсальних жанрових стереотипів та неповторної своєрідності трактування скрипки в звичаєвих формах народного мистецтва. У соціокультурному „зрізі” ранніх скрипкових творів Скорика Першого концерту та Першої сонати окрім суто професійних зацікавлень і спостережень знайшло свій відбиток прагнення висвітлити деякі проблеми не лише української музичної культури, але й еволюції національної духовності в цілому, які рідко ставали об’єктом надто прискіпливої уваги дослідників. Вони постійно залишаються на другому плані в процесі осмислення багатогранної і внутрішньо мінливої історії становлення і розвитку українського мистецтва. А проте їх грунтовніше вивчення могло б допомогти у вирішенні певних питань та у подоланні деяких „міфів”, що сформувались у сприйнятті образу національної культурної спадщини. Одним з таких міфів є переконання у її „фольклороцентризмі” нашої професійної культури, тобто, у переважанні і визначальній ролі тем, сюжетів і образів, що випливають з українського фольклору, внаслідок чого відбувається певне звуження духовних обріїв художнього світогляду. Зайве стверджувати, що такий підхід не має під собою скільки-будь серйозної підстави. Для тривалого розвитку вітчизняного мистецтва характерний такий же багатий, розмаїтий і охоплюючий весь космос світової цивілізації спектр, як і для будь-якої з інших європейських країн. Вже наведені приклади творів Скорика з усією очевидністю доводять вищезгадане твердження. Інші проблеми, актуальні для української культури загалом, виникають в зв’язку з пізнішими скрипковими циклами композитора, віднесеними до т. зв. „постмодерного” періоду. Одна з найгостріших дискусійних ситуацій виникає довкола самого інтонаційного словника, до якого Скорик звертається, між іншим, також у Третьому - П’ятому скрипкових концертах та у Другій сонаті. Дослідники вбачають у застосованих композитором семантичних одиницях щонайширшого спектру загрозу втрати високих критеріїв, замалим не до деррідівської „смерті автора”: „Шляхетний дух гри, якщо не вивітрюється узагалі, то вироджується у „погану гру” (за Й. Гейзінгою), безвільне і малопрецизійне нанизування стильових блоків, семантика яких свідчить радше про контекстуальний „розлом”, постмодерністичну дезінтеграцію, збіднення-вихолощення смислових полів”, - зазначається щодо Третього фортепіанного концерту. Вважаємо, що значне розширення смислового поля, вільне володіння інтонаційними знаками, які пройшли вже „пік своєї популярності” і відійшли до „зужитих”, якраз не таїть у Скорика небезпеки втрати художніх критеріїв, оскільки використання загальнозрозумілих зворотів з „інтонаційного словника” різних епох, ніколи не носить у композитора поверхово-декларативного епатуючого характеру, а отримує нове тлумачення у відповідності до концептуального задуму. Розуміння композитора строкатої інтонаційної атмосфери сьогодення набуває дуже різних смислових відтінків від загостреного трагізму до гротеску, і в цьому сенсі відповідає багатьом вищезазначеним тенденціям літератури і образотворчого мистецтва, які формуються в українській .культурі протягом останніх десятиріч. Разом з тим саме ці семантично яскраво окреслені і через те наділені багатим асоціативним полем ритмоінтонації дозволяють вибудовувати складну систему текстів, контекстів і підтекстів, що відкриває нову природу діалогу з минулим у сучасному мистецтві. В зв’язку з цим нагадується окреслення твору (продукту творчості) видатним російським філософом і вченим М. Бахтіним: будь-який продукт людської творчості це свого роду „послання”, він по-своєму „говорить”, запитує і відповідає, несе в собі „звістку”, яку треба вміти „почути” і яка, дотикаючись до іншого тексту, знову й знову актуалізується в цілісному житті культури”. Якщо це „послання” використовує знайомі зрозумілі слова, проте розташовує і інтерпретує їх в оригінальній системі авторського бачення світу, особливих кольорів і конфігурацій призми індивідуального художнього стилю, то воно має шанс бути значно сильніше пережитим і глибше осягненим реципієнтом, навіть непідготованим і не спрямованим в професійному плані, аніж те, котре побудоване на принципово нових засадах виразовості. На це зрештою теж звертають увагу вчені, підкреслюючи: „найпершим за значенням моментом (у стилі Скорика І.П.)... є новий тип співвідношення традиційної інтонаційної сфери (передусім фольклорної) з композиторським мисленням. Тут і відкриття у фольклорній ділянці нових композиторських ресурсів, і уведення традиційної інтонаційності в новий музично-граматичний контекст, і, головне, - розширення семантичного поля музики, котра декларує свідомий зв’язок з традиційними джерелами”. Сама ця опозиція сучасної творчості: „стиль, заснований на зрозумілих і традиційних елементах стиль, радикально новаторський, із „сконструйованими” самим автором виразовими засобами” з усіма соціально-естетичними наслідками могла б служити темою серйозного наукового дослідження. Проте в рамках поданої дисертації лише ескізно зазначаємо деякі опорні пункти трактування останніх творів Скорика, пов’язані з обраним ним інтонаційним словником. Основний же пафос даної роботи полягає у пізнанні і обґрунтуванні об’єктивних параметрів соціоісторичних обставин написання, та суб’єктивних психологічних імпульсів і уявлень, авторської інтенції, що обумовлює способи втілення композиторського задуму, шляхи розуміння системи виразових засобів у скрипкових творах Мирослава Скорика, що могли б допомогти виконавцям у створенні адекватного інтерпретаторського вирішення. Справді, застосування результатів дослідження бачиться автором насамперед у площині інтерпретації, для створення цілісної і переконливої виконавської концепції творів. Адже новизна, яка полягає здебільшого у вельми винахідливому, вишуканому і багатогранному авторському прочитанні „традиційного”, осягається іноді складніше, ніж авангардові відкриття, інноваційність яких лежить на поверхні. Саме тому в аналізі концертів і сонат Скорика так послідовно підкреслюються вказівки для виконавців, апелюється до тих, хто стане „посередником” між композитором і слухачем. Ці спостереження, зібрані і осмислені в результаті тривалої практики власної інтерпретації творів Скорика, як також їх опрацювання в класі зі студентами, головно пов’язані з образно-інтонаційною сферою. Адже сутність розуміння змісту цих інструментальних драм приходить тільки з урахуванням всього багатопластового контексту їх написання. Доволі ясні, прості, на перший погляд, теми зерна масштабних циклів Скорика, численні ефектні їх перевтілення через виразні жанрові алюзії, теж загальновідомі і загальнозрозумілі, насправді таять в собі небезпеку їх змістовного спрощення, поверховного прочитання, коли справжня глибина, породжена вищезгаданою природою діалогу „сучасний автор модель минулого”, залишається поза увагою виконавця. Так дійсно не раз траплялось при невдалих виконаннях скрипкових творів Скорика, і тоді упущення і перекручення змісту, допущеного інтерпретаторами, переносились на сам музичний текст. Адже для них (за винятком, можливо, Першої сонати, та почасти Першого та Другого концертів) поки що не створений стійкий виконавський інваріант, на який могли б орієнтуватись музиканти, приступаючи до вивчення того чи іншого опусу. Тож в об’єм запропонованого дослідження органічно вплітається „бачення виконавця-практика”, яке видається вельми важливим для подальшого повноцінного сценічного життя прекрасних скрипкових циклів Скорика, що стали справжнім художнім відкриттям свого часу, талановитим свідоцтвом еволюції національної культури на нових історичних витках.

Show full item record