БОЛГАРСЬКИЙ НАСПІВ І УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ТРАДИЦІЯ ЦЕРКОВНОГО МОНОДИЧНОГО СПІВУ КІНЦЯ XVI – XVIIІ ст. (ДЖЕРЕЛОЗНАВЧЕ І ПОРІВНЯЛЬНО-СТИЛЬОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

ПУТЯТИЦЬКА, ОЛЬГА ВІКТОРІВНА

БОЛГАРСЬКИЙ НАСПІВ І УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ТРАДИЦІЯ ЦЕРКОВНОГО МОНОДИЧНОГО СПІВУ КІНЦЯ XVI – XVIIІ ст. (ДЖЕРЕЛОЗНАВЧЕ І ПОРІВНЯЛЬНО-СТИЛЬОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

ПУТЯТИЦЬКА, ОЛЬГА ВІКТОРІВНА

URI: http://elib.nakkkim.edu.ua/handle/123456789/3349

Date: 2009

Abstract:

Церковний монодичний (унісонний) спів, який сформувався в епоху середньовіччя, має дуже давні традиції. Він пройшов етапи усного функціонування, еволюцію писемної фіксації від невменного типу нотації до п’ятилінійної. Монодія, яка розвивалася на Заході та Сході християнства, це величезний вокальний пласт, який був не тільки невід’ємною частиною релігійного ритуалу, але, як й іконопис, має високу художню цінність. Хоч християнський спів єднали спільні джерела, проте поступово витворювалися стильові відгалуження православного й католицького співу. У рамках православного кола виникали регіональні, місцеві монодичні стилі. На відміну від григоріанського хоралу, який з ХІІІст., на думку дослідників, уже майже не розвивався, монодія православного простору збагачувалася новими піснеспівами й еволюціонувала. Це стосується й православної східнослов’янської гілки монодії, яка на початковому етапі, після прийняття християнства в Києві, була залежною від греко-візантійської та болгарської церковноспівацької традиції, а потім розвивалася й збагачувалася новими піснеспівами й досягла самобутності. На період ХVIст., при наявності виразних спільних ознак, витворилися два стильові відгалуження: українсько-білоруське[1] та російське, що проявилися у специфіці рукописних книг, нотації та мелодиці піснеспівів. В українсько-білоруській традиції стимули йшли, мабуть, з української сторони, бо найбільше рукописів монодії збереглося на українській території. Українська православна церковна монодія вже давно є в полі зору дослідників, але тільки у другій половині XXст. почалося більш детальне її вивчення. Здійснювалася значна джерелознавча робота: пошуки рукописів, їх кодикологічне та палеографічне вивчення, розшифрування невменної (знаменної) нотації. Створені також музично-стилістичні дослідження. Про церковну монодію української традиції писали перші українські дослідники кінця ХІХ початку ХХст.: П.Бажанський [9, с.86] у 1890р., М.Грінченко [44] у 1922р., Б.Кудрик [93] у 1937р., А.Ольховський [116, С.119127] у 1941р., О.Кошиць [87]; другої пол. ХХст.: П.Маценко [100] у 1968р., П.Козицький [59] у 1971р., М.Боровик [16, С.148171] у 1989р., О.Шреєр-Ткаченко [202] у 1980р. У цих працях автори лише побіжно торкаються питання побутування української монодії в контексті розвитку історії української музики загалом. Лише з кінця 70-х 80-хрр. ХХст. настав новий етап розвитку музикознавчої думки в царині медієвістики, який позначився прагненням дослідників більш детально та різнобічно вивчати монодичну культуру. До пошуків та опису рукописів долучилися А.Конотоп [66; 67], Л.Корній [15; 73], О.Цалай-Якименко [179], О.Шевчук [194], Ю.Ясиновський [203; 204;205; 206; 207; 208; 212]. Вивченню структури Ірмолою свої праці присвятили українські вчені А.Конотоп [69] та Ю.Ясиновський [211; 213], болгарські дослідники Даніца Петрович [243], О.Тончева [250]. Археографічний опис Ірмолоїв здійснила Л.А.Дубровіна [47]. Питаннями київської квадратної нотації та розшифруванням випадкових знаків у ній зацікавилися А.Конотоп, О.Цалай-Якименко [176; 181], Ю.Ясиновський [210]. Метроримічні особливості ірмолойних наспівів досліджує О.Цалай-Якименко [177; 180]. Наспіви з атрибуцією «київський» розглядаються у працях О.Шевчук [194; 197]; «болгарський» Л.Корній [73; 81; 74; 75]; «грецький» Г.Васильченко-Міхно [21], Т.Каплун [58], Ю.Ясиновський [

Description:

Українсько-болгарські контакти в галузі церковної музики, зокрема, монодичного співу, мають давні традиції. Перший їх етап припав на період прийняття християнства в Києві, коли відбулася трансплантація греко-болгарських здобутків у давньоруську культуру. У рецепції цих здобутків особливо важливим було запровадження для церковної сфери староболгарської (церковнослов’янської) літературної мови, яка й понині використовується в цій сфері. Болгарські півчі, знавці церковного співу, приїжджали на Русь і привозили з собою церковні книги монодичного співу. Болгарія здійснила адаптацію греко-візантійської традиції церковної монодії, запозиченої Київською митрополією. Тільки поодинокі рукописи церковної монодії, що писалися в Болгарії, збереглися, а їх більшість була знищена під час османського поневолення. Через специфіку невменної нотації, що нею писалися піснеспіви в болгарських та давньоруських книгах і яка ще була пов’язана з усним передаванням співу, рукописи монодії цього давнього періоду не розшифровуються. Тому й не можна скласти уявлення про те, як відбувався процес рецепції болгарської монодії в давньоруську співацьку традицію. Болгарський наспів зафіксований в українських та білоруських нотолінійних Ірмолоях з кінця ХVІст. Саме з цього часу монодія українсько-білоруської традиції вже не становить складності для прочитання (розшифрування). У зв’язку з тим, що такі піснеспіви в Болгарії не виявлені, у дослідників ще з кінця ХІХст. виникла дискусія щодо походження цього наспіву. Одні притримувалися думки, що наспів виник у Болгарії, інші вважали його продуктом української церковно-співацької практики. Учені, які спеціально займалися дослідженням болгарського наспіву (прот.І.Вознесенський, О.Тончева, Л.Корній), висунули гіпотезу, що цей наспів виник у Болгарії в період розквіту її культури в ХІVст. (у період Другого Болгарського Царства), але після загарбання цієї країни османськими завойовниками був перенесений на східнослов’янські землі внаслідок масового переселення туди болгар, серед яких були й церковні діячі. Другим шляхом, через який українці могли бути ознайомлені з болгарським наспівом, були слов’янські монастирі на Афоні, де тісно спілкувалися українські та болгарські ченці, церковні діячі. Для розв’язання проблеми походження болгарського наспіву, а також визначення його місця в українській церковно-співацькій традиції, важливим було його вивчення на всьому хронологічному відрізку часу, коли він функціонував в українській церковно-співацькій практиці. Саме тому в нашому дисертаційному дослідженні залучено великий масив рукописів ХVІІІст., які ще не були предметом уваги дослідників болгарського наспіву. Їх аналіз з погляду наповнення болгарським наспівом дав можливість: 1) виявити нові піснеспіви болгарського наспіву й доповнити той уже відомий його репертуар, котрий разом із зразками з рукописів ХVІІІст. становить 300 піснеспівів. Разом з тим, виникло переконання, що це, можливо, ще не повний тезаурус піснеспівів цього наспіву, бо його зразки розпорошені по багатьох Ірмолоях, і вони ще можуть бути в тих рукописах, які не розглядалися дослідниками або не дійшли до нашого часу; 2) болгарський наспів постійно фіксувався в Ірмолоях протягом значного історичного періоду від кінця ХVІ й до кінця ХVІІІст. Як свідчить наповненість Ірмолоїв болгарським наспівом, існували дві тенденції, що простежуються у його використанні як у ХVІІ, так і у ХVІІІст. Здебільшого в рукописах фіксувалися «загальновживані» (за класифікацією Л.П.Корній) болгарські наспіви, що витіснили українські мелодичні версії на той самий тест, і вони містяться в кожному Ірмолої переважно без позначки «болгарський». Це свідчить про те, що в українській церковно-співацькій практиці був здійснений відбір зразків болгарського наспіву, і вони стали органічною складовою української традиції монодичного співу. Інша тенденція це більш інтенсивне використання болгарського наспіву в певних церковних осередках. Але якщо в ХVІІст. трапляються окремі виняткові Ірмолої, в яких зафіксовано до 100 й більше зразків болгарського наспіву, то в аналізованих рукописах першої третини ХVІІІст. в одному рукописі може бути їх не більше 15 це здебільшого «популярні» зразки цього наспіву. При аналізі великого масиву рукописів ХVІІІст. не виявлено таких, які вражають наповненістю болгарським наспівом. Крім того, в другій половині ХVІІІст. частота використання болгарського наспіву зменшується до окремих піснеспівів. Це пов’язане не тільки із згасанням інтересу до болгарського наспіву, але й з консервацією традиції монодії в цей час загалом, що, очевидно, зумовлене домінуванням багатоголосого співу. Однак фіксація болгарського наспіву протягом кінця ХVІ ХVІІІст. свідчить, що болгарський наспів був явищем не епізодичним, а постійним і вкоріненим в українську церковно-співацьку практику цього періоду. Болгарський та український наспіви генетично пов’язані з греко-візантійською традицією, що зумовлює їх деяку інтонаційно-поспівкову спільність і відмінність від церковної монодії «латинського» світу, основану на григоріанському хоралі. Однак порівняння Догматиків восьми гласів болгарського та українського наспівів показали суттєві відмінності між ними. В українській монодії яскраво проявляється характерний для монодії стиль текучої мелодики, в якій переважає постійна зміна поспівок, оновлення музичного матеріалу, і тільки зрідка повторюються окремі поспівки, іноді рядок. У болгарському ж наспіві змінюється характер мелодики, яка має тенденцію до втрати ознак текучості через увиразнення дискретності. Використовується новий тип композиції з регулярним повторенням однієї музичної побудови, не характерний для інших піснеспівів українсько-білоруської традиції ХVІІ ХVІІІст. Крім того, поспівко-формульна структура (центон принцип), характерна для Догматиків українського наспіву, змінюється в болгарському на процесуально-динамічний розвиток. Такі композиційні особливості болгарського наспіву випливають з нової якості емоційної виразності цього наспіву, в якому яскравіше виражена лірична та гімнічна емоційна образність у розкритті змісту гімнографічного тексту. Можливо, завдяки емоційній виразності болгарського наспіву, а також простішій його композиційній структурі й легшому запам’ятовуванню піснеспіви цього наспіву так надовго «прижилися» в українській церковно-співацькій практиці. Таким чином, здійснений порівняльний аналіз показав, що в Ірмолоях фіксувалися піснеспіви, які представляли дві стильові гілки монодії: традиційну з опорою на поспівко-формульну структуру й текучу мелодику та новаційну, проявлену в болгарському наспіві. Композиційні ознаки болгарського наспіву зближували його з народнопісенною творчістю, багатоголосою музикою. Але при цьому характер інтонації його мелодики, оснований на модальній ладовій системі, ще був у традиціях монодичного співу. Дослідження особливостей побутування болгарського наспіву в церковно-співацькій практиці України протягом кінця ХVІ ХVІІІст., а також порівняння Догматиків восьми гласів болгарського наспіву дають додаткові аргументи на користь висновку про виникнення болгарського наспіву поза межами українсько-білоруського простору. Навряд чи тогочасні українські творці піснеспівів були настільки не патріотичними, що могли створити майже корпус піснеспівів на ті самі тексти, що й українські наспіви, але назвати їх «болгарськими». Тому болгарське походження цього наспіву видається найбільш імовірним. Це ще одне свідчення давніх українсько-болгарських зв’язків, які простежуються і в інших галузях культури. Зразки болгарського наспіву приваблювали композиторів, які писали багатоголосу музику в ХVІІІст., і вони створювали їх хорові обробки. Так, композитор Д.Бортнянський написав чотириголосні хори на основі болгарських піснеспівів «Слава тебе», «Дева днесь», «Прийдіте ублажим Іосифа». Українська церковна монодія кульмінаційного етапу розвитку, зафіксована в Ірмолоях кінця ХVІ ХVІІІст., має не тільки історичне значення. Вона становить мистецьку цінність і для сучасності. Про це свідчить включення її до репертуару провідних хорових колективів («Думка», «Київ» таін.) і захоплення слухачів цими піснеспівами, а також використання їх у композиторській творчості сучасних композиторів (О.Козаренка, В.Степурка). Таким чином, наприкінці ХХ на початку ХХІст. відбулося відродження української церковної монодії і її включення в процес сучасної музичної культури.

Show full item record