Метафізика постмодерного фігуративу в українському мистецтві кінця ХХ - початку ХХІ століття

Abstract

Метою пропонованої публікації є дослідження художніх традицій та концептуальних новацій у творчості українських митців межі ХХ–ХХІ ст. Основним методологічним підходом є культурно-семіотичний аналіз форм прояву візуалізації сучасної художньої культури. Застосування системного підходу дозволило вивчити семіотичні системи, що сприяють усебічному розкриттю проблеми семантики сучасних форм візуалізації. Інтегративний підхід уможливив дослідження у нових формах візуалізації сучасної художньої мови, що поєднала в собі інформаційну та естетичну функції. Через виявлені зміни традиційні образи візуалізуються за допомогою нової художньої мови, що не відповідає традиційним змістам художнього образу. Наукова новизна роботи полягає у осмисленні метафізики постмодерного фігуративу в сучасному українському мистецтві. Характерною особливістю розвитку сучасної культури є стрімкі соціальні перетворення, що охоплюють усі сфери людської діяльності. Для структури мистецтва, природа якого обумовлена постійними змінами та оновленням, важливою є проблема співвідношення традиції і новаторства. Так, сучасні художники у своїх фігуративних, нефігуративних та концептуальних практиках використовують пам’ять художньої культури і мистецьких традицій як посередника між минулим та сучасним. Українські арт-практики вибудовують множинну та різнопланову художньо-образну систему, засновану на механізмі взаємодії традицій і новацій, залученні до творчого процесу конкретних стильових сполучень минулого і сучасності та рефлексії на культурні реалії. Висновки. Українська культура відроджується за такими основними напрямами: посилився процес самосвідомості та формування національної історичної пам’яті, визначився вектор розвитку соціальної свідомості. Також, завдяки послабленню тоталітарного контролю, оновилися ідеологічні та духовні суспільні норми. В умовах вільнішого культурного розвитку художники використовують прості та зрозумілі сюжети та образи у різних незвичних контекстах, часто візуалізуючи детермінанти оновлення колективної свідомості. При цьому вихід вітчизняного мистецтва на світову мистецьку арену означив нагальну необхідність швидких змін в усіх сферах образотворчості. Ця швидкість обумовила коло складних проблемних питань, пов’язаних із непростою взаємодією традицій та новацій, а також народного та класичного у сучасному мистецтві, визначила формування нового образного ряду.