Історичні корені українського романсу у визначенні виконавських принципів його інтерпретації

Abstract

Метою роботи є історична аргументація «вростання» жанру генетично іспанського романсу в український художній світ з формуванням на хвилі становлення бідермайєра й сольного камерного вокалу в ньому, що успадковує традиції шляхетського музикування аристократії України й національної пісенної культури в цілому за її актуальною соціально-політичною спрямованістю. Методологічну базу роботи становить інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, зі спеціальним виділенням жанрово-стильового компаратива й герменевтического ракурсу згідно Г. Адлера, що був натхненником Б. Асаф’єва, а також підхоплено й складено в систему музичної історичної герменевтики в працях Лю Бінцяна, О. Маркової та ін. Наукова новизна роботи визначена тим, що вперше в українському й китайському музикознавстві музична історична герменевтика залучається для пояснення феномена романсу в українській музиці й вибудовування концепції мадригальності українського романсу як самостійної культури вираження в композиторській і у виконавській практиці. Уперше в зазначеному ракурсі виявляються повороти від українського ліричного канта до романсовості й втіленості в неї практики духовного співу, шанованого бідермайєром і поколінням Т. Шевченка, що формував поемно-романсові переваги в композиції й у виконавстві. Висновки. Український романс як жанрова якість визначився в хронології його формування від XVIII на XIX ст. на перетинанні духовної лірики канта й європейськи-актуальних «іспанізмів», які історично висунулися з кінця XVIII на першу половину XIX сторіччя, зберігаючи ранньооперні виконавські установки, що йдуть від мадригального пограниччя духовного й мирського в мистецтві. Помежовність російського й українського романсу визначено кантовими джерелами того й другого, але зі спеціальним акцентуванням повчальності й філософічної споглядальності в українському романсі, що непохитно зберігав пісенно-мадригальні підстави своєї лірики. Істотне для України поэмне – оспівуюче – орієнтування романсової образності, натхненне поемним настроєм поезії Т.Шевченка, який черпав і в спадщині Оссіана, і в ірландсько-бриттських джерелах чернечої поезії, що живила у свій час мистецтво кобзарів-бандуристів у паралель і в продовження творчості бардів-філлідів. Відповідно, український романс містить переважно філософічно-повчальні гимнічні мотиви, які зосереджують засоби виразності в руслі самозначимої вокальності й не мають того відокремлення від пісенності-мадригальності, що характеризують інші національні романсові шари творчості. Для української романсової лірики особливо значимою є лінія романсу-елегії й відповідної ментальному настрою лірики слізної покаянної сповідальності, що диктує відповідні виконавські навички наслідування від церковної співочої традиції й духовних ракурсів трагічної любовної лірики мадригалу.