ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ЯК ФОРМА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ КОЛЕКТИВНОГО ДОСВІДУ: ДИСКУРС РЕНЕСАНСУ

Abstract

Мета роботи - дослідити образотворче мистецтво у контексті дискурсу Ренесансу як форму індивідуалізації колективного досвіду. Методологія дослідження полягає у застосуванні аналітичного методу - для визначення теоретико-методологічних засад дослідження образотворчого мистецтва як форми індивідуалізації колективного досвіду у творах теоретиків Ренесансу - Альберті, Дж. Вазарі, Марсіліо Фічіно, Лоренцо Валла, П'єтро Помпонацці, та на основі практичних зразків видатних художників Ренесансу - Джотто, Мазаччо, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Тіціана. Також застосовується метод формалізації для уточнення поняття образотворче мистецтво в межах предметного поля мистецтвознавства; герменевтичний метод - для інтерпретації змістовного навантаження поняття образотворче мистецтво в контексті культури Ренесансу; метод компаративістики - для аналізу підходів до розуміння образотворче мистецтво як форми індивідуалізації колективного досвіду. Наукова новизна статті полягає у тому, що вперше проаналізовано і досліджено образотворче мистецтво як форму індивідуалізації колективного досвіду в контексті дискурсу Ренесансу. Висновки. У статті досліджено образотворче мистецтво у контексті дискурсу Ренесансу як форму індивідуалізації колективного досвіду. Уточнено значення поняття образотворче мистецтво і живопис в межах предметного поля мистецтвознавства (концепції О. Габричевського, М. Кагана, В. Власова, А. Гільдебранда). В соціокультурному розвитку Ренесансу відбувається інтенсивний процес індивідуалізації митця, а також прослідковується тенденція інтенсивного звернення до зразків античного мистецтва, що свідчить про образотворче мистецтво як найяскравішу форму індивідуалізації колективного досвіду. У контексті компаративного аналізу розглянуті концепції Ченніно Д'Андреа Ченніні, Дж. Вазарі, Альберті, Лоренцо Гіберті, Філарете, П'єро делла Франческо, Леонардо да Вінчі, Жана Пелерена, Альбрехта Дюрера, П’єтро Аретино, який описав усі переваги венеціанської школи живопису, що базується на колориті; венеціанського художника Паоло Піно, автора «Діалогу про живопис»; Лодовіко Дольчі, автора «Діалогу про живопис»; тосканського письменника А. Доні, який в своєму діалозі «Про малюнок» пояснював пріоритет флорентійської традиції, в якій акцент робився на малюнок, а не на колорит.