Музична естетика – філософія музики: генеза та актуальна сучасність музикознавства

Abstract

Метою роботи є виявити закономірний принцип передування філософії музики в музичній науці, що відсторонила музичну естетику з її базисом традиційної філософсько-раціоналістичної системи картезіанства. «Культурологізація» сучасного музикознавства засвідчує вбирання позалогічних надбань асоціативного знання, яке, за Ю. Кристєвою, наука сьогодні вже не відкидає, будучи називаним «герменевтично-інтерпретаційним» сенсом предмету вивчення. Методологічною основою дослідження є інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, як це відображено в працях О. Зосім, О. Маркової, О. Муравської, О. Козаренка, Лю Бінцяна, О. Рощенко, з акцентуацією на герменевтичному та стильово-компаративному аналітичному апараті пошуку. Наукова новизна роботи зумовлена теоретичною першістю в музикознавстві України заяви філософії музики замінником превалюючої від XVIII сторіччя сфери музичної естетики як «спекулятивної теорії музики» відносно традиційного ядра музикознавства теорії та історії музики. Висновки. Переміщення музичної естетики в лоно філософії музики відбулося відсуненням услід за практикою в музичній науці театрально-секуляризованого вираження загальноестетичних антитез на користь всеосяжного ліричного як специфічно музичного втілення краси; а драматичне й комічне постають у ступенях неповноти подання ліричного, що й відмежовує «естетичнепочуттєве» в музичних сенсах. Зосередження музичної виразності на естетизмі прекрасного-ліричного в такому підході узагальнює, попри безпосередню церковність, досвід духовної музики, для якої краса ліричного в синкрезі надособистого й особистісного вираження (порівняно з «красою духовною» музики в Михайла Пселла, ХІ ст.) витісняє значеннєві антитези, що теоретично збігається із символізмом піфагорейства-неоплатонізму у філософсько-розумовому осягненні музики як дотичності до Вічного.