Abstract:
Мета статті полягає в окресленні проблем режисерської майстерності в адаптації найвідоміших балетних
постановок в екранній площині та визначенні наукових орієнтирів, що сприятимуть комплексному вивченню та
аналізу феномену режисури балету в аудіовізуальному просторі. Методологія дослідження. В опрацюванні теми
застосовано міждисциплінарний підхід, що базується на використанні низки загальнонаукових методів, зокрема:
система теоретичних методів (індукція, дедукція, ототожнення, комплексний мистецтвознавчий аналіз, синтез),
що дала можливість опрацювати історико-фактологічну базу реалізації балетних постановок на сцені й екрані.
Методи систематизації та узагальнення стали в нагоді задля аргументації самобутності режисури балету в
контексті екранних мистецтв. Типологічний метод дав можливість розглянути спільні художні принципи у
творчих пошуках майстрів екранного та сценічного мистецтва. Крім того, застосовано аналітичний і системний
методи у своїй єдності, що необхідно для вивчення мистецтвознавчого аспекту проблеми. Наукова новизна
дослідження полягає у визначенні режисури як універсального й багатовекторного виду художньо-естетичної і
творчо-виробничої діяльності; в уточненні взаємовпливу та взаємозбагачення сценічного й екранного мистецтв
у використанні та розвитку режисерських постановчих засобів; у визначенні специфіки творчості режисера в
процесі екранної адаптації творів балетного мистецтва в кінематографічних і телевізійних постановках, що
вперше постало предметом спеціального дослідження; у виявленні оригінальних принципів побудови екранних
творів, базованих на відомих балетних постановках. Висновки. Доведено, що екранна режисерська творчість
сприяє популяризації як постановок балетного мистецтва, так і творчості балетмейстерів, балетних виконавців,
спростовує часом безапеляційні судження практиків і теоретиків кіно й телебачення про загрозу втручання
сценічної культури в екранний простір як руйнівного чинника.
Description:
The purpose of the article is to outline the problems of directorial skill in the adaptation of the most famous ballet
productions on the screen and to define scientific guidelines that will contribute to the comprehensive study and analysis
of the phenomenon of ballet directing in the audiovisual space. Research methodology. An interdisciplinary approach
based on the use of a number of general scientific methods was used in the study of the issue, in particular: a system of
theoretical methods (induction, deduction, identification, complex art analysis, and synthesis), which made it possible to
study the historical and factual basis of the implementation of ballet productions on stage and screen. The methods of
systematisation and generalisation came in handy for arguing the originality of ballet directing in the context of screen
arts. The typological method made it possible to consider common artistic principles in the creative pursuits of masters
of screen and stage art. In addition, analytical and systematic methods have been applied in their unity, which is necessary
for the study of the art history aspect of the problem. The scientific novelty of the study consists in the definition of
directing as a universal and multi-vector type of artistic-aesthetic and creative-production activity; in clarifying the mutual
influence and mutual enrichment of the stage and screen arts in the use and development of director's production tools; in
the determined specifics of the director's work in the process of screen adaptation of works of ballet art in cinematographic
and television productions, which became the subject of a special study for the first time; in revealing the original
principles of the construction of screen works based on well-known ballet productions. Conclusions. It has been proven
that screen directorial work contributes to the popularisation of both ballet productions and the creativity of ballet masters and ballet performers, refuting the sometimes-irrevocable judgments of practitioners and theoreticians of cinema and
television about the threat of the intervention of stage culture in the screen space as a destructive factor