Модель тілесності «буденне тіло» в теоретико-практичній спадщині Мерса Каннінгема

Abstract

Мета статті – виявити особливості формування моделі тілесності «буденне тіло» в системі танцю постмодерн на основі аналізу теоретико-практичного спадку Мерса Каннінгема. Методологія дослідження. Застосовано аналітичний метод, методи аналізу та синтезу, типологічний, діалектичний та компаративістський метод, що посприяли з’ясуванню місця і ролі тілесності в окремих філософських та культурологічних позиціях, дослідженню проблеми тілесності загалом та моделі «буденне тіло» в концепції представників танцю постмодерн, розгляду теоретико-практичного спадку М. Каннінгема, осмисленню внутрішнього взаємозв’язку категорій «тіло» та «тілесність» у сучасному танці й ін. Наукова новизна. Проаналізовано понятійний конструкт тілесності, сформульований у межах танцю постмодерн; охарактеризовано культурно-історичну модель тілесності «буденне тіло» та виявлено особливості її репрезентації в практиках танцю постмодерн; проаналізовано зміни уявлення про тілесність у контексті трансформації соціокультурного простору 50–60-х рр. ХХ ст. та розглянуто осмислення тілесності в теоретико-практичному дискурсі танцю постмодерн М. Каннінгема. Висновки. В основі постмодерністської системи закладений принцип випадковості, що позиціюється як художнє вираження залучення багатьох тіл в простір дії не залежних від них сил. У пошуках способів звільнення від тілесних канонів, що були сформовані в соціокультурному просторі, Мерс Каннінгем методологічно використовував випадковість як принцип створення нової танцювальної тілесності, яка позбавлена цілісного образу і стає потоком. У процесі постійних експериментів, власне уявлення хореографа про те, що являє собою танець (те, як він відчувається в тілі, і те, який він має вигляд на сцені) еволюціонувало. Діяльність М. Каннінгема дозволила йому подолати обмеження власного смаку й надати пріоритет «руху заради руху»: танець більше не передавав історію, емоції або характеристики персонажів. Хореограф повністю відходить від усталених танцювальних лексиконів, відкриваючи засобами випадкових операцій новаторські способи організації і репрезентації тіл в просторі і часі. Враховуючи ці та численні додаткові інновації, в історії танцю постмодерн М. Каннінгем здійснив найбільший вплив на формування моделі тілесності «буденне тіло».