Вівальді «Олімпіада» як зразок венеційської seria

Abstract

Мета статті – виявити специфічні риси оперної спадщини А. Вівальді (на прикладі культурологічного аналізу опери «Олімпіада»), яка на сьогодні знаходиться в процесі практично-творчого і теоретичного усвідомлення, що є історичною компенсацією за більше ніж 250-ліття забуття відкрить Майстра. Методологічна база – інтонаційний підхід школи Б. Асафьева в Україні у спрямованості на герменевтичні, компаративні аспекти стилістичного аналізу, як це має місце в роботах Д. Андросової, Е. Маркової, О. Муравської? О. Рощенко, А. Соколової, Л. Шевченко та ін., суттєвим постає метод інтелектуально-біографічний [див.напрацювання В. Шульгіної, О. Яковлева, ін. задля осмислення розумових стереотипів, які живили культурне оточення знаменитого композитора. Наукова новизна. Вперше в культурозавстві України зроблений опис оперної типології венеціанської seria в її наслідуваності відносно неаполітанської опери цього типу і в паралель до розвитку віденського різновиду цього музично-театрального феномену. Крім того, виділена авторська нота в поданні опери-seria, що суттєво відрізняється від іншомістецьких подань італійського театрального здобутку. Висновки. Опера «Олімпіада» А. Вівальді написана на лібрето П. Метастазіо, яке алегорізувало ідею культурно-мистецького лідерства італійських та німецьких міст у постренесансній Європі, складаючи паралель культурно-мистецькому налаштуванню Олімпіад у Древній Греції. Цей соціальний заказ особливо яскраво світився в опері А. Вівальді, Венеція, рідне місто якого з його карнавальною продукцією, що була у центрі культурно-презентаційних заходів, співвідносилася із олімпійською культурполітикою Древньої Елади. Аналогія лібрето seria до агіографічної сюжетики римської опери-містерії виявляється в суцільності етичного позитиву характеристики всіх персонажів опери, зіткнення і драматичні моменти відносин яких народжувалися через збіг обставин і невільні порушування наданих обіцянь. Звідси – відсутність драматургії в класично-реалістичному тлумаченні, все загострюється максимально до останньої сцени («крещендуюча драматургія» за В. Холоповою), де поява неочікуваної вісті чи непоміченого логічного аргумента «розв’язувала» всі непорозуміння у містеріальному примирливому доброму закінченні.