Abstract:
Мета статті – розкрити особливості ансамблевого музикування крізь призму теорії, практики, естетики.
Методи дослідження ґрунтуються на використанні комплексного підходу, де поєднані теоретичний метод – для
розкриття сутності ансамблевого виконавства, його головних засад і міцожливості їх екстраполювання у
практичну й естетичну площину; метод синтезу – для розкриття сутності ансамблевого виконавства у поєднанні
всіх його складових. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше проблема ансамблевого виконавства
розглядається комплексно, як цілісна теоретична, практична й естетична система в контексті багаторівневих
зв’язків якої виявляються загальні закономірності розвитку виконавського професіоналізму. Висновки. Ще
давньогрецькі мислителі увиразнювали своєрідність ансамблевого виконавства серед різних форм побутування
музики. Впродовж століть саме цей вид музичної практики позиціонувався як найвища форма вияву людського
духу. Музичний ансамбль постає у двох вимірах: особистісному та комунікативному, де ці дві константи у
комплексі дозволяють успішно реалізувати композиторський задум. Ансамблеве виконавство володіє потужним
інтелектуальним, духовним, емоційним консолідуючим впливом, що реалізується в практиці музичного
«спілкування». Особливості процесу спільного музикування в ансамблевому виконавстві, тісний творчий контакт
із партнерами передбачають високий рівень контролю під час творення художнього цілого. При втіленні
колективної інтерпретації «творче переживання» трансформується у «творче співпереживання». Ансамблеве
виконавство – складний і багатогранний процес, що вимагає від музикантів специфічних ансамблевих
виконавських рис, які розвиваються тільки в умовах спільного музикування. Воно є важливим засобом
формування особистості музиканта і розвитку його творчих здібностей.
Description:
The purpose of the article is to reveal the characteristics of ensemble music-making through the prism of theory,
practice, and aesthetics. The research methods are based on the use of a comprehensive approach, combining theoretical
methods to elucidate the essence of ensemble performance, its main principles, and the possibility of extrapolating them into
the practical and aesthetic sphere; synthesis method – to reveal the essence of ensemble performance in the combination of all
its components. The scientific novelty of the article lies in the fact that, for the first time, the problem of ensemble performance
is considered comprehensively as a holistic theoretical, practical, and aesthetic system, within the context of multi-level
connections revealing general patterns of development of performing professionalism. Conclusions. Even ancient Greek
philosophers emphasised the uniqueness of ensemble performance among various forms of musical expression. For centuries,
this type of musical practice has been positioned as the highest form of manifestation of the human spirit. Musical ensemble
exists in two dimensions: personal and communicative, where these two constants in combination allow successfully realising
the composer’s intention. Ensemble performance possesses a powerful intellectual, spiritual, emotional consolidating influence,
realised in the practice of musical "communication." The peculiarities of the process of collective music-making in ensemble
performance, close creative contact with partners, imply a high level of control during the creation of an artistic whole.
In the embodiment of collective interpretation, "creative experience" is transformed into "creative co-experience".
Ensemble performance is a complex and multifaceted process that requires musicians to have specific ensemble performance characteristics that develop only in conditions of collective music-making. It is an important means of
shaping the personality of the musician and developing their creative abilities.