Реституція культурних цінностей в Україні: історичні витоки, міжнародно-правові аспекти та термінологічні виклики

Abstract

Метою статті є всебічне вивчення історичних основ та сучасної практики реституції культурних цінностей в Україні, визначення ключових аспектів державної політики у цій сфері, аналіз міжнародно-правових механізмів захисту культурної спадщини, а також дослідження термінологічного апарату, необхідного для проведення експертизи в процесі повернення культурних об’єктів. Методологія дослідження. Для досягнення мети дослідження застосовано міждисциплінарний підхід, що включає: історичний метод, який дозволив простежити розвиток державної політики України у сфері реституції культурних цінностей, зокрема після здобуття незалежності; порівняльно-правовий метод, спрямований на аналіз міжнародних документів, а саме: Гаазька конвенція 1954 року, Конвенція ЮНЕСКО 1970 року та інших актів, що регулюють захист культурної спадщини; термінологічний аналіз, який дав змогу визначити проблемні аспекти формування понятійного апарату в межах експертних процедур для реституції; системний підхід, що забезпечив узгодженість між національними та міжнародними підходами до вирішення проблем реституції. Наукова новизна. У статті вперше комплексно проаналізовано взаємозв’язок між історичними чинниками формування державної політики України у сфері повернення культурних цінностей та сучасними викликами, зокрема в умовах збройного конфлікту. Автори розкрили роль міжнародного гуманітарного права у створенні правових механізмів для захисту культурної спадщини. Запропоновано новий підхід до уніфікації термінологічного апарату, необхідного для експертизи в процесі реституції. Виявлено основні прогалини в українському законодавстві щодо повернення культурних надбань та запропоновано шляхи їх усунення. Висновки. Реституція культурних цінностей є важливим аспектом збереження національної культурної спадщини та її інтеграції у світовий культурний простір. Україна має багату історію втрат культурних об’єктів через війни, окупації та незаконне вивезення, що зумовлює актуальність їх повернення. Аналіз міжнародних правових документів свідчить про значний потенціал для співпраці між країнами у цій сфері. Водночас ефективність державної політики залежить від удосконалення нормативно-правової бази, гармонізації національного законодавства з міжнародними стандартами та підготовки фахівців з реституційних питань. У статті акцентовано на важливості розробки чітких критеріїв для проведення термінологічної експертизи, що є ключовим етапом у процесі повернення культурних цінностей.