Мінімоноопера в музичному театрі ХХІ століття

Abstract

Мета статті. У статті здійснено аналіз специфіки мінімоноопери як інноваційного феномену музичного театру ХХІ століття в контексті синтезу мистецтв та естетики «відкритої опери». Методологія дослідження спирається на музикознавчий, семіотичний, когнітивно-комунікативний, герменевтичний методи та методологічні підходи. Наукова новизна проведеного дослідження специфіки експериментальних форм сценічної виразності мінімоноопери полягає у виявленні тенденцій мультимодальності, інтерпретаційної множинності та залучення аудиторії як співавтора смислів, що підкреслює наявність принципів постдраматичного театру та естетики «відкритої опери». Висновки. Узагальнення отриманих результатів дослідження засвідчує актуальність мінімоноопери у контексті постдраматичного мистецтва, що постає як синтетична камерна форма, яка поєднує експериментальні пошуки з інтимністю висловлювання, зосереджуючи увагу на внутрішньому світі персонажа, його емоціях, філософських рефлексіях та персоналізованому досвіді аудиторії. Звернення до постдраматичного підходу виявляється у відмові від лінійного сюжету, акценті на процесуальності, злитті ролей виконавця, оповідача та інтерпретатора. Застосування мультимедійних засобів, артистичної мультимодальності, гнучких композиторських і виконавських стратегій (включаючи алеаторичні елементи та множинність інтерпретації) сприяють формуванню т.зв. «відкритої» музичної структури, що відповідає концепції «opera aperta». Проаналізований твір Людмили Самодаєвої «Борхес і я» демонструє основні риси сучасної мінімоноопери, яка в контексті музичного театру ХХІ століття постає не лише як жанровий експеримент, а як композиція, що апелює до переосмислення оперної традиції в умовах сучасної культури і мистецтва.