dc.description |
Розглянувши низку оперних творів, написаних протягом останньої тре-тини ХХ – початку ХХІ століть, відзначимо стилістичну строкатість, усклад-неність жанрового визначення та відсутність чітко спрямованих загальних естетичних тенденцій у музичному театрі цього періоду. У дослідженні акце-нтовано на деяких показових явищах, які так чи інакше пов‟язуються з ідея-ми «театру абсурду». Основною характеристикою означеного феномену театрального життя Європи середини ХХ століття, яка вплинула на музичний театр, можна назвати антилітературність як новий принцип мислення. Ідеться про максимальне заперечення оповідної структури лібрето, тобто конкретної «історії» як драматургічного стрижня оперної дії. Виникає сюже-тність нового типу, побудована на активізації самостійної ролі театрально-видовищної і музичної складових синтетичної цілісності. Боротьба зі словом у літературному сенсі простежується на кількох рівнях. По-перше, радикаль-на реформація лібрето спричинила виникнення такого явища, як інструмен-тальний театр: із трьох складових музично-театральної вистави – музика, слово, театр – вилучається слово. Наслідком стало виникнення нових жанрів музичного акціонізму – перформансу, хеппенінгу. Цьому сприяло прагнення творців нової за формою і змістом музичної вистави відійти від заплановано-го сценарію, уникнути передбачливості й обмежити композицію створенням певного алгоритму, за яким твір буде розвиватися і «творити себе». Це може приводити до порушення концепції «опусу», закінченого цілісного твору. Отже змінюється роль композитора, а також створюваного ним продукту. Крім музичного матеріалу, у тексті твору можуть бути вказівки та корективи на кшталт режисерського сценарію. Антилітературність сприяла зміщенню акцентів із вербальної складової сценарію (або лібрето) до візуальної, що реалізувалося на сучасній оперній сцені у кількох аспектах. Відзначимо театр художника Р. Вілсона, ідеї якого покладено в основу опери «Ейнштейн на пляжі» Ф. Ґласса. Літературна скла-
187 дова заперечується тут одразу на кількох рівнях: «візуальна книга» виступає у ролі лібрето, відмову від вербального змісту підкреслено тотальною домі-нацією сольфеджування у вокальній лінії. Тенденцію до візуалізації лібрето втілено також у творчості Л. Андріссена, М. Монк та ін. Як наслідок – злиття жанру опери та кіно, поширення впливів медійних засобів у сценографічних рішеннях вистав. Певним маніфестом заперечення оперного тексту як такого можна на-звати «Європери» Дж. Кейджа. Вони ґрунтуються на алеаторичному комбі-нуванні фрагментів світової оперної класики («літератури»), що символізує прагнення оновлення, стирання надбаного слухового досвіду. Використову-ючи термінологією з галузі електронної музики, оперні шедеври композитор перетворює на семпли, з яких будує власну композицією. Відзначимо, що те-рмін антиопера, який застосовують до «Європер», асоціюється насамперед із терміном антитеатр. Другою ідеєю театру абсурду, яка по-своєму втілилася у музичному те-атрі, можна назвати порушенням логічної структур и. Вона реалі-зувалася у змістовому («Москва – Петушки», «Neither») та формотворчому («Європери») аспектах. Слухач позбавляється відчуття впевненості та спо-кою через втрату контролю над плином музичного матеріалу («Neither»). Адже фактура організована таким чином, що передбачити розвиток немож-ливо; це дає змогу автору повести за собою слухача «всліпу» або свідомо дезорієнтувати його. На відміну від традиційного використання лібрето як літературної (або оповідальної) складової, в операх нового типу замість того, щоб складатись у речення, слова ніби розбиваються на окремі звуки-«атоми», чим створюється унікальна музично-вербальна фактура. Унікальною стає форма, у якій види-му плинність, імпровізаційність та нестійкість фактури поєднано з математи-чно окресленими внутрішніми законами. Композитор неначе відходить від жанрових, формальних та змістових парадигм, ставлячи за мету не створити оперу, а ніби вхопити і передати її дух. Можемо згадати метафоричний ви-
188 слів: «театр абсурду – це мрія про мову». Подібно до цього, «Neither» М. Фелдмана можна окреслити як «мрію про оперу». Принципово іншим шляхом ідея змістового алогізму втілюється в опері С. Луньова «Москва – Петушки». Насамперед літературне першоджерело за-знало численних змін, які композитор включив у лібрето. Цим значно підси-лено таку особливість першоджерела, як зіткнення непоєднуваного: бруталь-ності й піднесеності, правдивості й хибності, комічності, ницості й трагізму. Ці риси стали засобами загострення основної теми й ідеї опери, у якій висвіт-лено окремі етапи метафізичної подорожі за нездійсненною мрією та митарс-тва головного героя. Особливого втілення набуває вербальний стилістичний дисонанс у музичній мові, що, власне, і складає основу змістового абсурду в опері. Мається на увазі зіткнення і навіть змішування інтонацій «радянського фольклору» із сакральними текстами. Зважаючи на те, що конфлікт лежить на глибинному рівні органічної несумісності позиції і постаті героя зі стерео-типним оточенням і типовими картинами радянської дійсності, у тесті немає послідовних причинно-наслідкових зв‟язків окремих розділів, що призводить до абсурдності ситуацій. Так, «позитивні» персонажі, якими нібито постають ентузіасти, наприкінці перетворюються на вбивць, а стан постійного сп‟яніння і потреби в алкоголі, у якому існує головний герой, дає йому мож-ливість поблажливо ставитися до буденних негараздів, підносить Веню, на-дихає його приймати життя і себе самого в ньому як справжнісінький театр абсурду. Радянська реальність стає абсурдною, бо дисонує з умоглядними переконаннями творців радянського міфу, які за власними рецептами і схе-мами взялися будувати щасливий соціалістичний рай. Третє втілення театру абсурду, яке у певній мірі є продовження попе-реднього явища, – це стилістичний дисонанс нової природи. Ця риса співвідноситься з полістилістикою, а також вписується в естетику епохи постмодернізму з її некерованим змішуванням надбаного та ультрасучасного. Полістилістика як прийом охопила не тільки музичний, а й вербальний та ві-зуальний простір. Окрім бажання авторів додати до свого арсеналу ефектив-
189 ний засіб, за допомогою якого можна досягти максимальної емпатії у втом-леного та пересиченого сучасного глядача, він є свідченням нового сприй-няття реальності, зокрема історико-культурної. Уже йшлося про те, що в опері С. Луньова «Москва – Петушки» у фінальному Adagio ледь можна впі-знати переінтонований у новому ключі гімн Радянського Союзу – метафора піднесеності буденного, поетизації ницого, що ніби проростає з одного зерна. Опера загалом насичена стилістичними дисонансами, і на цьому фоні Adagioможна назвати і дисонансом, і його розв‟язанням. Це водночас відчуття жаху та ностальгії по минулому, жаги Царства небесного та самознищення. Оперу можна уподібнити жанру антиутопії, у якій абсурд стає реакцією та запере-ченням соцреалізму як уособлення псевдореальності. Наступною спільною рисою стає осміювання та приниження трагічно-го: комічне загострює відчуття трагедії та безповоротності («Москва – Пе-тушки»), а також є ознакою остаточної спустошеності та безвиході. За слова-ми Е. Йонеску: «комічне по той бік надії та відчаю». Таке розуміння комічно-го досить характерне для втілення естетики абсурду на пострадянському просторі («Життя з ідіотом», «Діти Розенталя» та інші). У названих творах вгадується вплив опери «Ніс» Д. Шостаковича, у якій пародіювання стає од-ним з основних інструментів утілення естетики абсурду. Відмовою від усього, що втратило актуальність, а також спробою стер-ти надбаний досвід спричинено аскетизм у засобах музичної виразності. Деякою мірою це перетинається з мінімалізмом, проте є набагато глибшим. Наприклад, опера «Neither» М. Фелдмана будується на поспівці, яка інтона-ційним зерном має лише один звук. Окрім цього, лапідарність у виборі ін-струментів та інтонаційної будови тематизму дає змогу по-новому почути звук, ніби побачити його зсередини. Згадується одна з основних ідей «театру абсурду»: нічого не може відволікати від реальності більше, аніж сама реаль-ність, отже тільки за умов позбавлення зайвої інформації слухач/глядач спроможний сприйняти музику. З цією ж ідеєю пов‟язана тенденція до уніфі-
190 кації або спустошення постатей дійових осіб. Позбавлені будь-яких індивіду-альних характеристик, герої постають ніби у масках («Neither»). Звернення до оперних творів східно- та західноєвропейського простору дало можливість простежити деякі відмінності протікання процесів тотальної дестабілізації опери як жанру. Співвідношення вербальної та музичної скла-дової – ключ до усвідомлення різного втілення абсурдистської естетики. Аб-сурд у музичному театрі пострадянського простору стосується етичних пи-тань, до яких додається соціальний підтекст. Вербальна складова несе в опе-рах, про які йшлося, неабияке змістове навантаження (навіть за умов змісто-вого абсурду). У західноєвропейській опері головний акцент переноситься на музичну складову, абсурд тут розглядається як категорія первинно естетична, а вторинно – етична. Якщо на завершення спробувати знайти провідний фактор, спільний для «театру абсурду» та сучасної опери, вплив якого має глобальний харак-тер, – це ідея долання автоматизму художнього мислення. Інші ідеї, риси та художні принципи можна розглядати як наслідки цього прагнення. «Боротьба з усім, що сформульовано» (за А. Арто), лежить в основі жанрової дестабілізації, яка спостерігається у музичному театрі останньої третини ХХ століття і до наших днів. Вихід за усталені жанрові межі – ніщо інше, як подолання автоматизму, яке проголошували абсурдисти, адже, за словами Т. Адорно, «життя відчуває жах подібності». |
uk_UA |
dc.description.abstract |
Актуальність дослідження. Тема оновлення музично-театральних жа-нрів другої половини ХХ – початку ХХІ століття є надзвичайно актуальноюта цікавить сьогодні не тільки музикознавців, а й культурологів, режисерів, художників та критиків, які пов‟язують свою професійну діяльність із сучасною оперою. Особливо гостро постають питання жанрової ідентифікації нового продукту, який з‟явився шляхом трансформації сталого та доволі консервативного жанру опери. Балансуючи між такими полярними поняттями, як елітарність і масова популяризація, високий професіоналізм і дилетантизм, сучасний музичний театр розшаровується на певні підвиди, створюючи безмежну різноманітність напрямів і течій. Така строкатість ускладнює процес стильових узагальнень і відтворення цілісної картини розвитку сучасного музичного театру. Щоб виявити витоки ідейного оновлення музично-театральних жанрів, починаючи з другої половини ХХ століття і до наших днів, доцільно провести паралель з розвитком драматичного театру цього ж історичного періоду, адже драма й опера в усі часи розвивалися в активній взаємодії і зазнавали взаємних впливів. Спільну тенденцію можна простежити, згадавши термін Х.-Т. Леманна «постдраматичний театр». За визначенням дослідника, це новітнє явище охоплюється висловом «театральний текст, який більше не є драматичним» Однак і близький до цього термін «постмодерністський театр» не дає конкретного уявлення про жанрові особливості досить різних творів, які за цим стоять, а лише наголошує на відмові від сталих форм та законів. Подолання літературо- та драмоцентризму, а також тотальне жанрове розгалуження – основні риси, які об‟єднують сучасний музичний і драматич-ний театри. Звідси виникає питання: чи можна знайти певний пункт відліку, поворотний момент, від якого почали діяти принципово нові підходи й ідейно-естетичні принципи? Відповіддю на це питання у запропонованій дисертації стає звернення до радикального та справді революційного явища у дра-матичному театрі ХХ століття – «театру абсурду». Якнайточніше відповідаючи філософії «години нуль», «театр абсурду» став естетичним узагальненням творчості численних драматургів – Е. Іонеску, С. Беккетта та ін. У пошуку актуального та правдивого театру абсурдисти прагнули до тотального оновлення мови, змісту та ідей, намагаючись уникнути того глухого кута, у який, на їхню думку, потрапив масовий театр. Умовно датуючись серединою ХХ століття, «театр абсурду» водночас став своєрідним відправним пунктом у докорінній зміні естетики й ідейного наповнення музичного театру. Подібно до антитеатру як синоніму «театру абсурду», нині часто використовується жанрове визначення антиопера для характеристики деяких радикальних оперних творів, що є непрямим доказом доцільності порівняння музичного театру останньої третини ХХ – початку ХХІ століття із процесами, які відбувалися в середині ХХ столітті у драматичному театрі. У дисертації розглянуто не прямолінійні й очевидні, на рівні викорис-таних у лібрето п‟єс, впливи «театру абсурду» на музичний театр, а більш глибинні перетини. Вони стосуються взаємопроникнення нових ідей, про-стеження співзвучних тенденцій, а також резонансу естетичних настанов. Специфікою роботи є звернення до різних за часом, місцем створення, а та-кож стилістикою та жанровими орієнтирами творів, передусім і найбільш до-кладно – опер М. Фелдмана «Neither» та С. Луньова «Москва – Петушки», які розглядаються під спільним кутом зору естетики абсурду.
Об’єктом дослідження є процеси радикального оновлення музичного театру останньої третини ХХ – початку ХХІ століття, пов‟язані з жанровою дестабілізацією. Предмет дослідження – вплив художніх та ідейних настанов «театру абсурду» на жанрово-стильову трансформацію музичного театру означеного періоду. Мета дослідження: виявити перетини новацій «театру абсурду», а також його філософії та естетики з процесами оновлення музичного театру, й охарактеризувати на цій основі найбільш радикальні явища у західно-європейській та пострадянській опері.
У дисертації використано такі методи дослідження, зумовлені метою та завданнями: історіографічний, культурологічний, контекстуальний та му-зикознавчо-аналітичний. Висвітлення історичного контексту, у якому виникло явище «театру абсурду», а також культурних та філософських течій, які передували цьому явищу, складають значну частину дослідження. Окрім цього, історично-контекстуальний метод застосовано до виявлення процесів оновлення музичного театру в опері радянської та пострадянської доби. Музично-аналітичний метод використано при дослідженні двох оперних творів, яке є основною частиною дисертації, – «Neither» М. Фелдмана та «Москва – Петушки» С. Луньова, а також опер «Бестіарій» О. Щетинського та частково «Ейнштейн на пляжі» Ф. Ґласса. |
uk_UA |