Abstract:
Мета статті — виявити характерні маркери кінематографу з позиції теорії медіальної поверхні Б. Гройса. Методологію статті складають загальнонаукові підходи, компаративний аналіз медіа і власне теорія Б. Гройса, як і більш загальні постулати медіалогії. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні специфічних модальностей кінематографу як медіальної поверхні. Висновки. Кіноекран є медіаповерхнею, за якою можуть бути приховані інтенції авторів фільму. Сучасний фільм є надзвичайно комплексним, багатофакторним феноменом, і більшість даних факторів може стати об’єктом уваги «підозрілого суб’єкта». Сьогодні глядач потребує від кіно «аутентифікації» у складному диспозитиві автореферентної «реальності», яка зветься «кіно-всесвіт». Під сумнів потрапляє сама онтологія кіно відразу в двох протилежних аспектах: як об’єкт мистецтва із притаманними йому умовностями, так і об’єкт, що має референтні зв’язки із реальним світом. Усе це перебуває у стані крихкої рівноваги між «довірою» і «підозрою». Постульовано, що медіальна поверхня має дві основні модальності: семіотичну і «інструментальну». Ефект «медіального одкровення» полягає у своєрідному кенозисі — самознищенні знаку на користь «мови медіуму». Дезавуювання цієї мови створює ілюзію «проникнення» до субмедіального простору і «розуміння» логіки роботи загадкових субмедіальних сил. На основі цього ефекту побудовані спеціальні стратегії «одкровенності», які знайшли втілення у різного роду експлікаційних практиках, що «виводять» назовні приховані від очей процеси. До таких практик відноситься, передусім, «подвійне спостереження» — зйомки того, хто знімає.
Description:
The purpose of the article is to identify the characteristic markers of cinema from the perspective of the theory of the medial surface of B. Groys. The methodology of the article consists of general scientific approaches, a comparative analysis of media and the theory of B. Groys, as well as more general postulates of the media theory. The scientific novelty lies in the substantiation of the specific modalities of cinema as a medial surface. Conclusions. The projection screen is a media surface, behind which the intentions of the filmmakers can be hidden. A modern film is an extremely complex, multifactorial phenomenon and most of these factors can be the object of attention of a “suspicious subject”. Today, the viewer needs to "authenticate" in the complex dispositive of the auto-reference "reality", which is called the "cinema-universe." The ontology of cinema itself is in doubt in two opposite aspects: as an object of art with its inherent conventions, as well as an object having reference connections with the real world. All this is in a state of the delicate balance between "trust" and "suspicion." It is postulated that the medial surface has two main modalities: semiotic and “instrumental”. The effect of “medial revelation” consists of a peculiar kenosis — the self-decoupling of the sign in favor of the “language of the medium.” The disavowal of this language creates the illusion of "penetration" into the submedial space and the "understanding" of the logic of the work of the mysterious submedial forces. On the basis of this effect, special strategies of “frankness” have been built, which have been embodied in various kinds of explication practices, which “lead” outwardly the processes hidden from the eyes. These practices include, above all, "double observation" — shooting the one who shoots.