Abstract:
Мета роботи – визначити основні перешкоди, які тривалий час заважали формуванню філософії сміху як
окремого напряму, а також основним парадигмам теоретичного осмислення сміху. Методологія роботи:
дослідження побудоване на міждисциплінарному інтегруванні провідних методів сучасної культурології та
філософії. У статті на основі постмодерних практик інтертекстуальності та деконструкції, зокрема деконструкції
класичної есенціальної філософії сміху, продемонстровано взаємодоповнення та практично рівнозначну цінність
різноманітних підходів до пояснення феномену сміху. Також використано такі загальнонаукові методи
дослідження, як аналіз та синтез. Наукова новизна роботи полягає в уточненні методологічних основ побудови
сучасної теоретичної гелотології. Висновки. Сучасна теорія сміху має бути синтезом різноманітних
методологічних дискурсів, базованому на концепції гетерогенності сміху та визнанні різноманітних «сміхів». У
цьому контексті адекватною є метамодерністська за характером кумулятивна модель: ніщо в історії вивчення
сміху не є «застарілим», або «хибним», окрім редукціоністської методології, яка намагається знайти раз і
назавжди єдину, назавжди визначену «сутність сміху». Оскільки, як було показано в роботі, сміх є
багатоаспектним феноменом, осмислення його різних форм є перманентним процесом, а отже, тема має безмежні
перспективи подальшого дослідження.
Description:
The purpose of the article is to identify the main obstacles that for a long time have prevented the formation of the
philosophy of laughter as a separate direction, as well as the main paradigms of the theoretical understanding of laughter.
The methodology of the research is based on the interdisciplinary integration of leading methods of modern cultural
studies and philosophy. Based on postmodern practices of intertextuality and deconstruction, in particular the
deconstruction of the classical essential philosophy of laughter, the article demonstrates the complementarity and
practically equal value of various approaches to the explanation of the phenomenon of laughter. General scientific
research methods as analysis and synthesis are also used. The scientific novelty of the work consists in clarifying the
methodological foundations of the construction of modern theoretical helotology. Conclusions. The contemporary theory
of laughter should be a synthesis of various methodological discourses, based on the concept of heterogeneity of laughter,
and the recognition of various “laughs”. In this context, a metamodern cumulative model is adequate: nothing in the
history of the study of laughter is “outdated” or “false” – except for the reductionist methodology, which tries to find once
and for all a single, forever defined “essence of laughter”. Since, as was shown in the work, laughter is a multifaceted
phenomenon, understanding its various forms is a permanent process, and therefore, the topic has unlimited prospects for
further research.